Проби - Мішель Монтень

суденце і попливла за чоловіком аж до Склавонії. Одного разу, коли вона вже була у Римі, у присутності цезаря Юнія вдова по Скрибоніані підійшла до неї довірливо зі словами про спільну їхню долю, але Арія відіпхнула її. «Щоб це я, — сказала вона, — балакала з тобою або стала тебе слухати? На твоєму лоні забито Скрибоніана, а ти ще живеш!» З цих її слів, а також з інших ознак, кревні виснували, що вона носиться з наміром самогубства і намагається поділити долю свого малжонка. Тразея, її зять, благав її не губити себе. «Якби мене, — сказав він, — спіткала така сама доля, як Цецину, то хіба ти захотіла б, щоб моя дружина, а твоя донька, наклала на себе руки?» — «Чи захотіла б я? — відповіла вона. — Атож, атож, захотіла б, якби вона прожила з тобою такий довгий вік і в такій згоді, як я з моїм чоловіком». Ця відповідь посилила пильність її кревних, ті стежили за її кожним кроком. Одного дня вона сказала своїм сторожам: «Це ні до чого: ви доб'єтесь лише того, що вмру тяжчою смертю, але утримати мене від смерті ви не здолаєте». І, кинувшись як оглашенна з крісла, на якому сиділа, вона вдарилася що є сили головою в стіну. Коли після тривалого зомління її, покалічену, ледве одволали, вона заявила: «Я казала вам: якщо ви позбавите мене змоги легко піти з життя, я приберу собі іншого способу, бодай найдокучливішого». Кінець цієї честивої жінки був такий. У її чоловіка Пета не стало духу самому забити себе, як того вимагав вирок, ухвалений жорстоким цезарем. Якось Арія, умовляючи мужа покінчити з собою, спершу звернулася до нього з різними намовами, потім, ухопивши стилет, який висів у нього на пасі, і тримаючи його оголеним у руці, вирекла: «Зроби, Пете, ось так». Тієї миті, завдавши собі смертельного удару в живіт і вирвавши з рани запоясник, подала його мужеві, скінчивши своє життя таким чудовим, великодушним і несмертельним словом: Пете, не болить. Пліній, Послання, 16, 3. Вона встигла вимовити лише ці троє коротких, але безцінних слів.

Подаючи запоясник, шляхетна Арія Пету,

Вийнявши крицю з прохромленого живота,

«Ні, не болить, — сказала, — від власної рани,

А болить мені та, що завдаси ти собі».

Марціал, І, 14

Арієні слова у їхньому первісному звучанні вражають ще більше і сповнені ще глибшого змісту. І справді, щоб завдати собі смертельного удару і спонукати зробити те саме свого чоловіка, вимагалося безоглядної мужності, але, чого б їй це не коштувало, тут вона була дорадцею і призвідницею; а от, виконавши вирок і мужній замір єдино задля добра свого чоловіка, вона до останнього подиху думала тільки про нього і про те, як його позбавити ляку ступити в її слід. Пет заколов себе одразу тим самим клинком: засоромлений, гадаю, тим, що потребував такої дорогої і невіджалуваної науки.

Помпея Павліна, молода римська матрона од шляхетського пня, пошлюбила Сенеку вже зовсім старого. Нерон, його улюблений вихованець, послав своїх суціг ознаймити йому, що його роковано на кару горлом. Дія діялася так. Коли тогочасні римські цезарі засуджували якогось вельможу до страти, вони передавали йому через вісників вибрати собі смерть на власний смак і щоб він упорався з нею в такий-то чи в такий-то рішенець. Цей час вони приписували залежно від ступеня неласки, то триваліший, то коротший, аби стратенець міг розпорядитися своїми справами, але іноді через куцість терміну годі було встигнути це зробити. Якщо засуджений опирався наказові, тоді являлися ручі люди, які допомагали йому в цьому: або перетинаючи жили рук і ніг, або змушували силоміць зажити отрути. Однак гоноровиті люди не очікували таких крайнощів і послуговувалися власними медиками та хірургами. Сенека вислухав посельство зі спокійною і мужньою міною: потім зажадав паперу, аби скласти духівницю. Коли капітан відмовив йому в цьому, він обернувся до друзів і сказав так: «Мені вже не віддячитися вам за заслуги, тим-то я залишаю принаймні те, що я маю найліпшого, а саме, пам'ять про моє життя і мої звички. Оце, я прошу, зберегти в пам'яті; спевнивши мою заповідь, ви злучите собі славу щирих і вірних друзів». А далі, то лагідними словами, аби пом'якшити їхній видимий і гострий біль, то натужуючи голос, аби їх за нього полаяти, він питав у них: «Де ж ті гарні засади філософії, які ми сповідували? Де готовність переборювати удари долі, яких ми стільки років зазнавали? Хіба ми не знали Неронової жорстокості? Чого ми могли сподіватися від того, хто убив рідну матір і брата, як не того, що він звелить ще й стратити свого навчителя і вихователя?» Вирікши ці слова до всіх присутніх, він звернувся до жони. Бачачи, як вона пригноблена горем, утрачаючи душевні і тілесні сили, він благає її, щоб вона з кохання до нього мужньо витерпіла цю пригоду. Надійшла година (сказав він), коли вже не розправами і диспутами, а чином треба показати, яку науку я добув зі своїх філософських студій. Можу поручитися, що я йду на смерть не тільки без болю, а, навпаки, з радістю. «Тим-то, серце моє, — мовив він, — не ганьби її своїми слізьми, щоб не здавалося, що ти любиш більше себе, ніж мою честь. Угамуй свій біль і утішся тим, що ти знала мене і мої діла, і проведи решту своїх днів у шляхетних справах, до яких ти схильна». На що Павліна, опанувавши трохи себе і покріпивши дух високою любов'ю до чоловіка, сказала: «Ні, Сенеко, не гоже мені кидати тебе в останню годину. Не хочу, щоб ти думав, що чеснотливі приклади, які ти показав мені у твоєму житті, не навчили мене гідно померти. І як же я могла б зробити це краще і достойніше, щиро і доброхіть, ніж відійшовши вкупі з тобою?» Тоді Сенека, зичливо прийнявши гарну і хвальну постанову малжонки і боячись покинути її по своїй смерті на ласку і жорстокість ворогів, сказав: «Я радив тобі, Павліно, як тобі щасливіше дожити віку, але ти волієш зацний скін; я не стану тебе відраювати. У цій спільній кончині ми однакові у мужності й рішучості. Але в тебе більше величі слави». Після цього їм обом одночасно перетяли жили на руках; але Сенечині жили були звужені через його вік і худорбу, і тому він спливав кров'ю надто поволі і довго, от він звелів іще, аби йому кинули кров на стегнах. Боячись, щоб його мука не послабила