Проби - Мішель Монтень
Мов одірвані брили з шпилів, з-підподалася гора
І обрушилась слизьким узбіччям.
Ювенал, IV, 647
А за Гіппократом, найнебезпечніші хвороби ті, що спотворюють твар. Послухайте, як нестямно вони репетують на тільки-но відлучене від грудей немовлятко. Дітей прибивають або калічать; а нашим законникам і байдуже, наче оті викручені суглоби і челенки не тчуться членів нашого товариства:
Дяка тобі, що ти дав громадянина краю і люду,
Дбаєш про те, аби він прислуживсь батьківщині,
Порав землю, правив мирне і ратне у нас ремесло.
Ювенал, XIV, 70
Жодна пристрасть не підважує так слушності думки, як гнів. Ніхто не завагався б скарати горлом суддю, який ухвалив смертний присуд у нападі гніву. Чому ж тоді так само вільно батькам і бакалярам пороти і карати дітей спересердя? Адже це не угрущання, а помста. Кара має правити для діток за ліки, але ж ми не гукали б додому лікаря, що кипів би люттю до недужника.
Ми самі, коли хочемо справедливості, ніколи не повинні зводити у гніві руку на нашу челядь. Поки наш живчик кидається прискорено і ми чуємо в душі збурення, відкладімо справу набік: коли ми заспокоїмось і охолонемо, речі постануть нам ув іншому світлі, а зараз нами рядить пасія, то вона буяє, а не ми. Через неї переступ виростає в очах, подібно до обрисів предметів у млі. Голодний хай наривається на їду, але той, хто збирається карати, не повинен чути в цьому ділі ані голоду, ані спраги.
А потім кара, виважена і обмислена, ліпше сприймається покараним і корисніша для нього. Інакше він вважає, що його несправедливо покарала людина, охоплена скаженою люттю. Покараний самовиправдується, посилаючись на пересердя свого пана, на його червоне обличчя, незвичні гнилі слова, на його збудження та несамовиту ґвалтовність:
Твар набрякла від гніву, од крові чорніють жили.
Очі палають лютіше, ніж: у Ґорґони.
Овідій, Мистецтво кохання, III, 503
Светоній розповідає: коли Луцій Сатурній, якого засудив Цезар, звернувся з апеляцією до люду, виграти справу допомогло йому те, що Цезар виказав у своєму присуді забагато пересердя і завзяття.
Слово і діло — різні речі, треба відрізняти казнодія від його казані. Не туди б'ють ті, хто в наш час силкується захитати підвалини нашої Церкви, вказуючи на вади кліриків. Хай він черпає аргументи деінде! Такий спосіб доказів безглуздий і тільки заморочує голову. Людина добропристойна може мати фальшиві уявлення, а злосливець — виголошувати правду, ба навіть той, що не йме у неї віри. Звісно, воно здорово, коли слово не розходиться з ділом, і не перечитиму, що слово ваговитіше й переконливіше тоді, коли учинки йдуть з ним у парі. Евдамід, слухаючи, як філософ розводиться про війну, вирік: «Чудові міркування. Але той, хто їх висловлює, не заслуговує на віру, адже вуха його не призвичаєні до гуку сурм». Клеомен, чуючи, як один ритор розважає про мужність, гучно зареготав, а коли ритор обурився його сміхом, пояснив: «Я повівся б так само, якби про це щебетала ластівка; натомість, якби то був орел, послухав би його охоче». Як постеріг я у старожитніх письменників, той, хто каже, що думає, передає суть куди влучніше, ніж той, хто штукарить. Послухайте, як Цицерон говорить про любов і свободу і як про те саме говорить Брут; уже саме письмо Брутове впевнює, що він муж, здольний окупити свободу ціною життя. Інший приклад. Цицерон, батько красномовства, трактує про погорду до смерті — про те саме висловлюється й Сенека. Перший править мляво і розволікло, ви відчуваєте, що він хоче переконати вас у тім, у чому не певний сам, він не додає вам мужності, бо не має її сам. Другий же запалює вас і надихає. Коли я читаю автора, а надто з тих, що трактують про чесноту і повинності, я завше цікавлюся, що він за один. Ефори у Спарті, якщо якийсь розледащілий чоловік прагнув дати людові корисну пораду, наказували йому мовчати і просили якогось почтивого громадянина привласнити його ідею і запропонувати її самому. Твори Плутархові, коли в них добереш гаразд смаку, розкривають нам доволі яскравий його образ; мені уявляється, ніби я знаю його як облупленого; проте я волів би, аби до нас дійшли якісь записки про його життя; тим-то мене неабияк зацікавила окремішня оповідка про нього Авла Геллія[150], якому я дуже вдячний, зокрема й за те, що він відзначив на письмі рису Плутархової вдачі, що, власне, стосується порушеної тут теми про гнів. Плутарх мав невільника, чоловіка лихого і нечестивого, проте помазаного якимись знаннями з філософії. Так от, коли його на розказ філософа заголили і почали репіжити за якийсь гріх, він спершу зарепетував, що його луплять даремно, бо він нічого не вчинив, а згодом заходився лаяти і коренити свого пана, гукаючи, що той ніякий не філософ, яким себе виставляє: адже він не раз од нього чув, що сердитися зле, ба навіть читав про це в його книжці, але те, що він зараз, угнівившись, звелів усипати йому гарячих, цілком спростовує його власну науку. На що Плутарх з олімпійським спокоєм відповів: «Як же так, гультяю! І з чого ж ти судиш, що я угнівився? Хіба на моєму обличчі, в моєму голосі, в моїх словах є якесь свідчення мого пересердя?
З очей моїх не сиплються іскри, лице не блідне, голос не захрип. Хіба я червонію? Чи я запінений? Чи я сказав щось, за чим шкодую? Чи мене тіпає? Чи я трушусь, як на ножі? Бо саме такі, ти сам здоров знаєш, істні ознаки гніву». А потім, звертаючись до того, хто його духопелив, кинув: «Роби свою справу, поки ми будемо з ним дискутувати». Така Геллієва оповідка.
Архіт Тарентський[151], вертаючи з війни, де верховодив військом, викрив великий розгардіяш у домі, а також землі, що лежали облогом, і винний у всьому виявився недбалий управитель. «Геть мені з-перед очей, — сказав він йому. — Якби я не був такий сердитий, то перегнав би тебе через росу». Так само Платон, розсатанівши на невільника, доручив Спевсиппу покарати його, не бажаючи сам докладати до цього рук, у гніві бувши. Спартанець Харилл сказав ілотові, який надто зухвало і навіть непоштиво розпустив губу: «На бога, якби я не був розлючений, я б тебе вже трупом поклав!»
Це одна з тих пасій, що милуються і впиваються собою. Скільки разів, як ми вкинемось у гнів з
