Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Верніке наливає собі й мені.
— Пийте, поки нема його преподобія. Може, запах ладану й священний, однак він псує букет такого вина, як оце. — Верніке надпиває чарку, закочує очі й веде далі:— Раптово забула? Хіба це було так раптово? Ознаки цього з’явилися вже давно.
Він має рацію. Я й сам помічав це. Бували хвилини, коли Ізабела, здавалось, не впізнавала мене. Я згадую останню нашу зустріч і з люттю випиваю вино. Сьогодні воно мені не смакує.
— Це як землетрус, — люб'язно і самовдоволено заявляє Верніке. — Землетрус на морі. Одні острови і навіть цілі континенти зникають, а натомість з’являються інші.
— А якщо з нею трапиться ще один такий землетрус? Тоді все почнеться навпаки?
— Може статися й таке. Але це майже завжди веде за собою прогресуюче слабоумство. А хіба ви бажаєте цього фрейлейн Терговен?
— Я бажаю їй усього найкращого.
— Отож-бо!
Верніке виливає в чарки решту вина. Я згадую нещасних хворих, які стоять чи лежать по кутках у своїх палатах, розмазуючи по собі слину і бруд.
— Звичайно, я бажаю, щоб вона ніколи не хворіла, — кажу я.
— Цього можна не боятись. Ми маємо один з випадків, коли хворого можна вилікувати, усунувши причини хвороби. Все скінчилось якнайкраще. У матері і в дочки таке почуття, яке іноді викликає чиясь смерть: їх наче обмануто, наче вони осиротіли, і це зріднило їх більше, ніж будь-коли.
Я здивовано поглядаю на Верніке, бо ще ніколи не чув, щоб він говорив так поетично. А втім, він каже це не зовсім серйозно.
— Сьогодні ви матимете змогу переконатись у цьому, — заявляє Верніке. — Мати й дочка прийдуть сюди обідати.
Я хочу піти, але щось змушує мене залишитись. Коли людині випадає можливість помучити себе, вона не так легко відмовляється від цього.
З’являється Бодендік. Він сьогодні напрочуд товариський. Потім приходять мати з дочкою, і починається банальна світська розмова. Матері десь біля сорока п’яти років. Це повнувата, не дуже вродлива жінка, яка так і сипле легкими округлими фразами. У неї на все готова відповідь.
Я дивлюсь на Женев’єву. Іноді в мене на мить з'являється маленька надія: мені здається, ніби крізь її риси проступає інше обличчя — кохане, натхненне, розгублене, але його одразу ж заливають хвилі розмови про модерну будівлю санаторію — обидві жінки вживають тільки це слово, — про чудовий краєвид і старовинне місто, про різних дядьків і тіток у Страсбурзі та Голландії, про важкі часи, про необхідність віри, про якість лотарінгських вин і красу Ельзасу. Жодного слова про те, що так вражало і хвилювало мене. Все це кануло в забуття, ніби його ніколи й не було.
Я швидко прощаюсь.
— На все краще, фрейлейн Терговен, — кажу я. — Я чув, що ви цього тижня їдете?
Вона киває.
— Хіба ви не прийдете сьогодні ще раз? — питає мене Верніке.
— Прийду, до вечірні.
— Тоді прошу до мене на чарку вина. Сподіваюсь, що ви теж завітаєте, шановні пані?
— Радо завітаємо, — відповідає Ізабелина мати. — Ми все одно прийдемо до вечірні.
Увечері я почуваю себе ще гірше, ніж удень. Слабке світло облудне. Я бачив у церкві Ізабелу. Над її волоссям тремтіло сяйво свічок. Вона майже не рухалась. Обличчя хворих при звуках органа миттю оберталися вгору, як пласкі світлі круги. Ізабела ж молилася: вона була здорова.
Після вечірні теж не стає легше. Мені пощастило зустріти Женев’єву на порозі церкви, і я виходжу з нею в парк. Ми йдемо алеєю. Я не знаю, про що говорити. Женев'єва щільніше загортається в пальто.
— Як стало холодно вечорами.
— Еге ж. Ви їдете цього тижня?
— Хотілося б. Я вже давно не була вдома.
— Ви раді?
— Звичайно.
Говорити більше нема про що. Однак я не можу справитися з собою. Це ж та сама хода, те саме обличчя в темряві, ті самі ніжні риси.
Ми наближаємось до кінця алеї.
— Ізабело, — кажу я.
— Пробачте, що ви сказали? — здивовано питає вона.
— Ох, — кажу я. — То просто одне ім’я.
Вона на мить уповільнює крок.
— Ви помиляєтесь, — каже вона. — Мене звуть Женев’єва.
— Так, звичайно. Ізабелою звали іншу. Ми інколи говорили про неї.
— Он як? Можливо. Про що тільки не говориш у житті, — немов вибачаючись, каже вона. — Тож і не дивно, коли дещо забуваєш.
— О, звичайно.
— Це була якась ваша знайома?
— Майже що так.
Вона тихо сміється.
— Як романтично. Пробачте, що я не відразу згадала. Зараз я вже пригадую.
Я дивлюсь на неї. Вона нічого не пригадує, я бачу. Вона удає це, аби не здаватись неввічливою.
— Останніми тижнями сталося так багато подій, — каже вона невимушено і трохи зверхньо, — як тут не переплутати все? — І, щоб загладити свою неввічливість, питає: — А що з нею було далі?
— З ким?
— З Ізабелою, про яку ви щойно говорили.
— А, з нею! Нічого не було. Вона померла.
Женев’єва злякано зупиняється.
— Померла? Як шкода! Пробачте, я не знала…
— Нічого. Я не був з нею близько знайомий.
— Померла раптово?
— Так, — відповідаю я. — Але навіть не здогадувалась, що помирає. Це теж чогось варте.
— Звичайно. — Женев’єва подає руку. — Мені дуже шкода.
Рука в неї міцна, вузька й холодна. У ній не чути більше жару. Це рука молодої дами, яка трохи схибила, але знову виправилась.
— Гарне ім’я — Ізабела, — каже вона. — Я раніш ненавиділа своє власне ім'я.
— А тепер ні?
— Ні,— привітно відповідає Женев’єва.
Вона залишається такою й надалі—привітною і ввічливою. Це неприємна ввічливість, з якою в маленькому місті ставляться до людей, котрих мимохідь зустрічають і відразу ж забувають знову. Я раптом відчуваю, як погано сидить на мені костюм, перешитий кравцем Зульцбліком із моєї старої солдатської форми. Женев’єва, навпаки, одягнена дуже гарно. Вона завжди гарно одягалася, але мені це ніколи не впадало так в око.
Женев’єва і її мати вирішили спочатку поїхати на кілька тижнів до Берліна. Мати — сама люб’язність.
— Театри! Концерти! Просто оживаєш, коли приїздиш у велике місто. А крамниці! А нові моди! — Вона ласкаво поплескує Женев’єву по руці.— Ми там почнемо розважатись. Правда ж?
Женев’єва киває головою. Верніке аж сяє. Вони вбили її. Але що саме вони вбили в ній? думаю я. Може, воно є в кожному з нас — засипане, сховане? І що воно таке насправді? Може, воно і в мене є? І його теж убили? Чи воно ніколи й не було живим? І чи взагалі я маю його, те, що
