Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
— Кнопф кидає ще один погляд на світ, — каже Георг.
Я залишаю ротатор «Престо», на якому розмножую каталог для агентів нашої фірми, і підходжу до Георга. Фельдфебель знову з'являється у вікні. Крізь блискучу шибку видно, як він щось піднімає вгору і п'є.
— Ліки! — кажу я. — Як навіть найжалюгідніша руїна чіпляється за життя! Ще одна тема для Гунгермана.
— То не ліки, — заперечує Георг, у якого зір гостріший, ніж у мене. — Ліки не бувають у горілчаних пляшках.
— Що?
Ми відчиняємо вікно. Тепер блискуча шибка не заважає, і я бачу, що Георг не помилився: старий Кнопф п'є щось справді з горілчаної пляшки.
— Це його жінці спала на думку чудова ідея, кажу я, — давати Кнопфові воду у пляшках з-під горілки, аби йому легше було пити. Адже в будинку горілки більше немає, його весь обшукали.
Георг хитає головою.
— Коли б це була вода, Кнопф давно вже шпурнув би пляшку у вікно. Наскільки я знаю старого, він водою лиш умивався, та й то неохоче. Це горілка, яку йому, незважаючи на обшук, десь-таки пощастило заховати, і ти, Людвігу, маєш перед собою величне видовище: людина мужньо крокує назустріч своїй долі. Старий фельдфебель хоче загинути на полі бою, вчепившись рукою ворогові в горло.
— Можна покликати його дружину?
— Ти гадаєш, що вона зможе одібрати в нього пляшку?
— Ні.
— Лікар сказав, що він протягне щонайбільше кілька днів. То хіба не все одно?
— Як для кого. Одна справа для християнина, а інша — для фаталіста. Пане Кнопф! — гукаю я. — Пане Кнопф!
Я не знаю, чи Кнопф почув мене, але він робить такий рух, ніби вітає нас пляшкою. Потім знову прикладається до неї.
— Пане Кнопф! — кричу я. — Фрау Кнопф!
— Надто пізно, — каже Георг.
Кнопф перестає пити і ще раз описує коло пляшкою. Ми чекаємо, що він упаде. Адже лікар заявив, що кожна крапля алкоголю для Кнопфа смертельна. За мить він зникає в глибині кімнати, як труп, що повільно занурюється у воду.
— Чудова смерть, — зауважує Георг.
— Треба сказати про це його жінці і дочкам.
— Залиш їх у спокої. Старий був для них справжнім лихом. Вони раді, що все вже скінчилося.
— Це ще невідомо. Відданість інколи трапляється там, де її й не сподіваєшся. Вони могли б зажадати, щоб йому промили шлунок.
— Кнопф так пручався б, що або дістав би параліч серця, або в нього лопнула б печінка. Однак, щоб заспокоїти свою совість, сповісти про все лікаря.
Я дзвоню Гіршманові.
— Старий Кнопф щойно випив невелику пляшку горілки, — кажу я йому. — Ми бачили з вікна.
— Одним духом?
— Ні, за два заходи. А яке це має значення?
— Ніякого. Я питаю просто з цікавості. Хай спочиває з миром.
— І нічого не можна зробити?
— Нічого, — відповідає Гіршман. — Так чи інакше, старий загине. Дивно, що він взагалі дотягнув до сьогоднішнього дня. Поставте йому надгробок у формі пляшки.
— Ви черства людина, — зауважую я.
— Не черства, а цинічна. Ви повинні знати різницю між цими словами. Ви ж теж працюєте на тій самій царині, що й я! Цинізм — це серце із знаком мінус, якщо це вас утішить. Випийте чарку за помин душі п’яного квача, яка полетіла назад до неба.
Я кладу трубку.
— Мабуть, Георгу, зараз для мене найкращий час залишити цю роботу, — кажу я. — Надто від неї грубієш.
— Від неї не грубієш, а тупієш.
— Ще гірше. Це не професія для члена Верденбрюкської академії поетів. Де тут бути глибокому здивуванню, жахові і благоговінню перед смертю, коли оцінюєш її на гроші або на надгробки?
— На тебе ще стане і здивування, і жаху, і благоговіння, — каже Георг. — Однак я розумію тебе. А тепер ходімо до Едуарда і хильнемо чару на спомин про цього двожильного дідугана.
Надвечір ми повертаємось додому. Через годину в квартирі Кнопфів зчиняється галас.
— Мир праху його, — каже Георг. — Ходімо, треба сказати належні слова втіхи.
— Сподіваюсь, вони встигли закінчити свої траурні сукні. Це єдина втіха, якої вони потребують у цю мить.
Двері не замкнені. Ми відчиняємо їх, не дзвонячи, і зупиняємось на порозі, вражені несподіваною картиною. Серед кімнати стоїть Кнопф, — одягнений, з ціпком у руці. За трьома швацькими машинками збилися в купу його жінка і дочки. Кнопф, люто крекчучи, лупцює їх ціпком. Однією рукою він тримається за шийку найближчої машинки, щоб мати добру опору, а другою орудує своєю зброєю. Ціпком дуже не вдариш, але Кнопф старається, як може. Довкола на підлозі валяються траурні сукні.
Зрозуміти, в чім річ, дуже легко. Горілка, замість того, щоб убити, так оживила Кнопфа, що він одягнувся і, мабуть, налаштувався в свій звичайний обхід пивниць. Оскільки йому ніхто не сказав, що він смертельно хворий, а жінка, боячись його, не покликала священика приготувати старого до вічного царства, Кнопфові й на думку не спадало, що він може вмерти. Фельдфебель витримав уже чимало припадків, і цей для нього був тільки один з багатьох. Тому його лють цілком зрозуміла: хто б зрадів, побачивши, що родина вже зарахувала його до мертвих і витрачає останні гроші на траурний одяг?
— Кляте кодло! — хрипить Кнопф. — Мабуть, раді, правда? Я вас провчу!
Він не вцілив у жінку і аж шипить від люті. Жінка схопилась за ціпок і тримає його.
— Але ж, старий, ми повинні були приготуватися, лікар…
— Лікар—ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!
Маленька, кругла жінка й справді випускає з рук ціпок. Кнопф шипить, як качур, і знову замахується на дружину, але попадає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти немічного старого, однак він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер дочки схопились за ціпок і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові. Та Кнопф не хоче й слухати.
— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Розтринькувати гроші, викидати їх на вітер! Я вас провчу!
Ціпок знову вільний. Кнопф замахується, але ні в кого не влучає і, втративши рівновагу, падає на коліна. Під ніцшевськими вусами в нього аж піна виступає, коли він підводиться, щоб, згідно заповіді Заратустри, лупцювати й далі свій гарем.
— Тату, ти ж помреш, якщо будеш так хвилюватися! — кричать крізь сльози дочки. — Заспокойся! Ми раді, що ти живий! Приготувати тобі кави?
— Кави? Я вам дам каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки грошей…
— Але ж, тату, все це можна знову продати!
— Продати! Я вас продам, сволото!
