Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк
Герда стоїть біля плитки і готує зрази з капусти. Вона зовсім роздягнена, тільки на ногах у неї зелені розтоптані пантофлі і через плече перекинутий червоний кухонний рушник. Пахне капустою, жиром, пудрою і парфумами, за вікном тріпоче червоне листя дикого винограду, а в кімнату заглядає голубили очима осінь.
— Чудово, що ти ще раз зайшов, — каже вона. — Завтра я вибираюся звідси.
— Вибираєшся?
Герда порається далі, невимушена й упевнена в принадності свого тіла.
— Еге ж — відповідає вона. — А тебе цікавить це?
Вона обертається й зиркає на мене.
— Цікавить, Гердо, — кажу я. — Куди ти переходиш?
— До готелю «Валгала».
— До Едуарда?
— Так, до Едуарда.
Герда перевертає зрази.
— Ти маєш щось проти? — питає вона по хвилі.
Я дивлюсь на неї. Що я можу мати проти? Я б хотів щось мати проти! На мить мені хочеться збрехати — однак я знаю, що Герда бачить мене наскрізь.
— У «Червоному млині» ти теж не будеш більше виступати? — питаю я.
— Я вже давно не виступаю в «Червоному млині». Ти просто не цікавишся цим. Ні, там я теж не виступатиму.
З нашими заробітками можна з голоду померти. Я залишаюсь у місті.
— В Едуарда, — кажу я.
— Еге ж, в Едуарда, — повторює Герда. — Він дає мені бар. Я працюватиму в барі.
— І житимеш у «Валгалі»?
— Так, житиму у «Валгалі», в кімнатці на горищі, і працюватиму теж у «Валгалі». Я вже не така молода, як тобі здається; мені треба подбати про якесь постійне місце, поки не дійшло до того, що я вже ніде не зможу знайти ангажементу. З цирком теж нічого не виходить. Це була остання спроба.
— Ти ж іще багато років можеш мати ангажемент, Гердо, — кажу я.
— Ти в цьому нічого не тямиш. Я знаю, що роблю.
Я дивлюсь на червоне листя винограду, що тріпоче за вікном, і почуваю себе дезертиром, хоч длй цього й немає підстав. Мої стосунки з Гердою були не глибші, як пригода в солдата, що приїздить у відпустку; однак для одного з двох вони, мабуть, завжди важать трохи більше.
— Я хотіла тобі сама сказати про це, — мовить Герда.
— Ти хотіла сказати, що між нами все скінчено?
Герда киває.
— Моя гра чесна. Едуард єдиний запропонував мені щось реальне, — місце, і я знаю, що це таке. Я не хочу обдурювати його.
— Чому ж… — починаю я і замовкаю.
— Ти хочеш спитати, чому я сьогодні ще спала з тобою? — каже Герда. — А ти не знаєш, що всі мандрівні артисти сентиментальні? — Вона раптом сміється. — Прощання з юністю. Сідай до столу, зрази готові.
Герда ставить на стіл тарілки. Я дивлюсь на неї, і мені раптом стає сумно.
— Ну, що поробляє твоє велике, небесне кохання? — питає вона.
— Нічого, Гердо. Нічого.
Вона накладає в тарілки їжу.
— Коли ти знову знайдеш собі якусь дівчину, не розповідай їй про свої інші зальоти. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Пробач мені, Гердо.
— Ради бога, не патякай, а їж!
Я дивлюсь на Герду. Вона їсть спокійно, діловито, обличчя в неї ясне й рішуче, вона з дитинства звикла бути незалежною, вона знає своє життя і задовольнилася ним. Герда має все, чого бракує мені: я хотів би кохати її, хотів би, щоб життя було ясне й зрозуміле, хотів би знати про нього все, що треба, — не занадто, але вже напевне.
— Бачиш, мені не треба багато, — каже Герда. — Я виросла під палицею, а потім утекла з дому. Тепер мені остогидла моя професія, і я хочу десь осісти. Едуард — не найгірше з того, що я можу мати.
— Він марнославний і скупий, — заявляю я і відразу ж починаю сердитись на себе, що сказав таке.
— Це краще, ніж неохайний і марнотратний, коли хочеш одружитися з кимось.
— Ви хочете одружитися? — вражено питаю я. — Ти справді віриш йому? Він використає тебе, а потім одружиться з дочкою якогось власника готелю, що має гроші.
— Він нічого мені не обіцяв. Я просто підписала з ним на три роки контракт. Працюватиму в барі. За три роки він помітить, що не зможе обійтись без мене.
— Ти стала іншою, — кажу я.
— Ох, яка ж ти вівця! Просто мені треба було щось вирішити.
— Скоро ти разом з Едуардом лаятимеш нас, бо ми ще й досі маємо оті нічого не варті талони.
— Скільки їх ще у вас?
— На півтора місяця.
Герда сміється.
— Я не лаятиму. До того ж, у свій час ви за них заплатили.
— Це була наша єдина вдала операція.
Герда приймає з столу тарілки. Я дивлюсь на неї й кажу:
— Я віддам абонементи Георгові. А сам більше не ходитиму до «Валгали».
Герда обертається. Вона сміється, але очі в неї не сміються.
— Чому не ходитимеш? — питає вона.
— Не знаю. Так мені здається. А втім, може, й ходитиму.
— Звичайно, ходитимеш! Чому б ти мав не ходити?
— Еге ж, чому? — сумно кажу я.
Знизу долинають приглушені звуки електричного піаніно. Я встаю й підходжу до вікна.
— Як швидко минув цей рік, — кажу.
— Еге ж, — погоджується Герда і прихиляється до мене. — Так завжди буває. Сподобається людині хтось і обов'язково виявиться, що він такий, як ти, — такий, що не пасує їй. — Вона відштовхує мене від себе. — Ну, а тепер іди до свого небесного кохання. Що ти розумієш у жінках!
— Нічого.
Герда сміється.
— І навіть не намагайся ніколи зрозуміти щось, хлопчику. Так краще. Ну, йди. Зажди, візьми ось це.
Герда виймає медальну й дає мені.
— Що це? — питаю я.
— Вона приносить щастя.
— А тобі вона принесла щастя?
— Щастя? — перепитує Герда. — Щастям можна багато що назвати. Може, й принесла. А тепер іди.
Вона випихає мене з кімнати і замикає за мною двері.
Я спускаюсь сходами. На подвір'ї мене зустрічають дві циганки. Вони тепер виступають у ресторані. Жінки-борці давно вже поїхали.
— Поворожити, юначе? — питає молодша. Від неї тхне часником і цибулею.
— Ні,— кажу я. — Сьогодні ні.
Я заходжу на своє подвір'я і бачу там якусь постать. Це знову
