Чорний обеліск - Еріх Марія Ремарк

Я з захопленням дивлюсь на Георга. Його нахабство не знає меж. Однак Різенфельда не так-то легко подолати.

— Він мусить виїхати звідси, — наказує він, як римський імператор.

— Хто? — питаю я. — Вацек?

— Ви!

— Я? А чому не ви? Або ви й Георг?

— Вацек знову полізе битися. Ви — закономірна жертва. На нас, лисих, він не подумає. Отже, виїхати повинні ви. Розумієте?

— Ні,— кажу я.

— Хіба ви не хотіли так чи інакше поїхати звідси?

— Але не через Лізу.

— Я сказав так чи інакше, — пояснює Різенфельд. — Хіба ви не бажали поринути в дикий вир великого міста?

— У ролі кого? У великому місті задарма не годують.

— У ролі співробітника газети в Берліні. Спочатку заробітки будуть невеликі, але достатні, щоб прожити. А далі видно буде.

— Що? — питаю я, затамувавши подих.

— Ви ж кілька разів питали мене, чи я не знаю для вас якогось місця! Ну, в Різенфельда є деякі зв'язки. Я напитав дещо для вас. Тому й заїхав сюди. З першого січня двадцять четвертого року можна приступати до роботи. Посада невеличка, але зате в Берліні. Згода?

— Годі! — каже Георг. — У нього контракт на п'ять років.

— Тоді він утече без попередження. Ну що, вирішили?

— А скільки він зароблятиме? — питає Георг.

— Двісті марок, — спокійно відповідає Різенфельд.

— Я так і думав, що це якийсь обман! — сердито кажу я. — Вам так подобається дражнити людей? Двісті марок! Чи існує ще взагалі така сміховинна сума?

— Якщо не існує, то буде існувати! — каже Різенфельд.

— Буде? — перепитую я. — Де? В Новій Зеландії?

— У Німеччині! Житня марка. Не чули ще про неї? Ми з Георгом перезираємось. Уже ходила чутка про те, що буде введено нові гроші. Вартість однієї марки буцімто дорівнюватиме вартості певної кількості жита. Але за останні роки ходило стільки різних чуток, що їм уже ніхто не вірив.

— Цього разу правда, — заявляє Різенфельд. — Я знаю про це з надійного джерела. А житню марку потім переведуть у золоту. Уряд гарантує це.

— Уряд! Це ж він призвів до інфляції!

— Можливо. Однак зараз справа стоїть інакше. Уряд більше не має боргів. Один більйон інфляційних марок дорівнюватиме одній золотій марці.

— А золота марка потім знову покотиться вниз? І все почнеться спочатку?

Різенфельд п'є пиво.

— То ви згодні чи ні? — питає він.

Мені здається, що в ресторані раптом западає мертва тиша.

— Згоден, — кажу я. У мене таке почуття, наче це сказав хтось інший. Я не наважуюся глянути на Георга.

— Оце розумна відповідь, — заявляє Різенфельд.

Я дивлюсь на скатертину. Вона ніби кудись пливе в мене перед очима. Потім я чую, як Георг каже:

— Кельнере, принесіть нам пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена». Швидко.

Я підводжу очі.

— Ти ж урятував нам життя, — каже Георг, — от і відзначимо це.

— Нам? — питає Різенфельд. — Чому нам?

Георг не розгублюється. Він спритно пояснює:

— Тому, що ніхто ніколи не рятує одного життя. Адже кожне життя завжди пов'язане з кількома іншими.

Важка хвилина минула. Я вдячно зиркаю на Георга. Я зрадив його, тому що мусив зрадити, і він зрозумів це. Адже він залишається у Верденбрюці.

— Ти приїдеш до мене в гості,— кажу я. — І я познайомлю тебе з берлінськими дамами з вищого світу і кіноартистками.

— Ну й плани у вас, хлопці! — дивується Різенфельд. — А де ж вино? Адже я теж щойно врятував вам життя.

— Хто тут власне кого рятує? — питаю я.

— Кожен іншого, — каже Георг. — Так само, як він завжди когось убиває. Навіть, якщо сам не знає про це.

Вино стоїть на столі. З'являється Едуард, блідий і розгублений.

— Налийте й мені чарку.

— Тікай звідси! — кажу я. — Радий чужим поживитися! Своє вино ми й самі можемо випити.

— Та ні. Вино буде за мій рахунок. Але дайте мені чарку. Мені треба чогось випити.

— Ти хочеш поставити нам пляшку вина? Подумай, що ти кажеш!

— Так, ставлю вам вино. — Едуард сідає до столу і раптом говорить — Помер Валентін.

— Валентін? Що з ним трапилось?

— Параліч серця. Мені щойно подзвонили.

Він хапає чарку.

— І ти, негіднику, хочеш випити? — обурено кажу я. — Радий, що позбувся його?

— Присягаюсь, що ні! Не тому. Адже він урятував мені життя!

— Що? — каже Різенфельд. — Вам теж?

— Звичайно мені, а кому ж іще?

— Що тут у вас таке? — питає Різенфельд. — Клуб рятівників життя чи що?

— Такі тепер часи, — каже Георг. — За ці роки багатьом було врятовано життя. А багатьом — ні.

Я дивлюсь на Едуарда. У нього й справді сльози на очах, але хто його розбере?

— Я не вірю тобі,— кажу. — Надто часто я чув, як ти бажав йому цього. Тобі шкода було свого проклятого вина.

— Присягаюсь, що ні! Іноді я казав так спересердя, аби сказати. — В Едуарда ось-ось закапають сльози. — Він же справді врятував мені життя.

Різенфельд підводиться.

— З мене досить цієї балаканини про рятувальників. Ви після обіду будете у себе в конторі? Еге ж?

— Не посилайте більше квітів, Різенфельд! — гукає вслід йому Георг.

Різенфельд махає рукою і зникає в дверях. По його обличчю не можна розібрати, сердитий він чи задоволений.

— Давайте вип’ємо за Валентіна, — каже Едуард. Губи в нього тремтять. — Хто б міг подумати! Пережив усю війну, а тепер лежить мертвий. Одна мить — і все.

— Якщо ти вже хочеш бути сентиментальним, то будь ним до кінця, — кажу я. — Принеси пляшку вина, якого ти ніколи не давав Валентінові.

— Йоганісберзького? Зараз. — Едуард квапливо підводиться і перевальцем іде до буфету.

— Мені здається, що він щиро сумує,— каже Георг.

— Щиро сумує і щиро відчуває полегкість.

— Я саме це й хотів сказати. Зрештою, так буває майже завжди. Чогось більшого від людей не можна й вимагати.

Хвилину ми сидимо мовчки.

— Чи не забагато подій на один раз? — нарешті кажу я.

Георг дивиться на мене.

— За твоє здоров’я! Колись же ти мусив поїхати звідси. А Валентін? Він прожив на кілька років довше, ніж можна було сподіватись тоді, в сімнадцятому.

— Як і всі ми.

— Так. І тому треба цінувати це.

— А хіба ми цього не цінуємо?

Георг посміхається.

— Цінуємо, якщо в ту мить не бажаємо чогось іншого.

Я піднімаю чарку.

— Значить, я не цінував того, що випало на мою долю. А ти?

Георг підморгує мені.

— Давай утечемо, поки не повернувся Едуард. Хай йому біс з його вином!

— Ніжна, — шепочу я в темну ніч. — Ніжна і дика, мімозо й нагайко, який я був дурний, що хотів утримати тебе! Хіба можна полонити вітер? Чим би він