З ким би побігати - Давид Гроссман

Тамар лежала, втупившись очима у стелю. Хто знає, де вона була в день тієї аварії? Просто неймовірно, що в той момент, коли Шай врізався машиною в стіну, вона сиділа, скажімо, з Іданом і Аді в кафе «Арома» і голосно висмоктувала через соломинку каву-глясе.

— Знаєш, що я подумала, коли ти співала? — м’яко сказала Шелі. — Що у тебе, все у тебе йде зсередини. З самісінького нутра. Нє, ну правда, я на тебе вже давно дивлюся, і я в тебе врубилася: у тебе... все, що ти робиш або говориш, навіть як ти дивишся, все це — ти сама на всі сто. А я — ні, ти глянь на мене: концерт за заявками! Ні, кинь! Глянь — я роблю Ріту, я роблю Вітні Г’юстон і Захаву Бен, кого завгодно роблю, тільки б не себе. — Вона хвильку помовчала. — Навіть те, що я тут... це не моє життя. — Її голос ураз зірвався. — У мене ніде не записано, що я ось так кінчу, в цій ямі, що мені дах знесе по повній...

Вона раптом розревілася. Тамар, здивована таким стрімким переходом від сміху до ридань, підскочила до неї, почала гладити жорстке фарбоване волосся.

— Шелі, — прошепотіла Тамар.

Але та перервала її:

— І ось ще глянь: навіть ім’я, еге ж? — Вона голосно висякалась. — Це мамочка мене так обізвала, щоб кожної хвилини нагадувати мені, що я не своя, що я — її[58]. Розумієш?

Тамар гладила її, обіймала, шепотіла, що вона ще й як своя власна, що таких щедрих і добрих ще пошукати. Але Шелі не хотіла слухати.

— Добре, що це з нами? — несподівано сказала вона. — Може, зробимо такий столик, як у Йосі Саяса[59], для збору підписів? Отже, домовились: ти й думати забула в нього закохуватися. Тут є кілька кандидатів у тисячу разів кращих, можеш мені повірити. Деяких я на собі спробувала.

— Не хвилюйся, — усміхнулась Тамар. — Я в нього не закохана. Я з ним тільки співаю.

— Еге ж, — розсміялася Шелі крізь сльози. — Це називається «співати».

— Якби у мене тут була подушка, я б у тебе шпурнула!

Тамар чекала у відповідь розгонистого сміху, але спершу настала коротка пауза, а потім Шелі повчально сказала:

— Усякі подушки — це ніби матусина смаженя. Вилучено із словника.

Після чого впала на матрац і заснула.

Тамар не могла спати. Не через те, що почула про Шая, і не через те, що дізналася про кабальну систему Пейсаха. Ні, різонула її невинна фраза: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є», нагадала про те, чого вона була позбавлена і від чого сама втекла, і її серце стислося від болю, це саме серце по-справжньому боліло, так хотілося їй у цю хвилину, щоб був на світі хтось один-єдиний, може, навіть хлопець, так-так, хлопець, не шістдесятидворічна черниця і не Лея, а хлопець десь її віку, щоб можна було сказати про нього і про неї: «Я вже давно запримітила, що між вами щось є».

— Викинь ти з голови на фіг цього твого Ідана-Шмідана! — одразу ж промовила у неї в голові Лея, мовби тільки й чекала слушного моменту. — Забудь про нього, та й квит! Він мізинця твого не вартий.

Тамар натягнула на себе коца, пригадала останню розмову з Леєю про любов.

— Ні, не переривай мене! Дай мені хоч раз у житті сказати!

— Взагалі-то ти без упину говориш, — усміхнулася Тамар.

— Ти, ось що... твоя помилка в тому, що ти шукаєш собі хлопця, щоб теж мав стосунок до мистецтва, правильно?

— Припустімо.

— А навіщо тобі ще один подібний до тебе, скажи-но мені? Що це за дурість така? Тобі й справді потрібен ще один звихнутий? Ні, тобі, навпаки, треба... знаєш, хто тобі потрібен?

— Хто? — Тамар ледве не розсміялася під коцем.

— Тобі потрібен мужик із сильними руками, — заявила Лея. — А знаєш, чому?

— Чому?

— А щоб не тремтіли вони у нього. Щоб підняв він свою сильну ручищу, а вона не тряслася. Ніби як статуя Свободи, зрозуміла? Але без цього морозива американського, тільки розкрита рука, і тоді ти... — Лея підвела свою квадратну, шорстку, з обгризеними нігтями долоню і помахала нею в повітрі. — І тоді ти здалеку, з будь-якого місця на світі, побачиш цю ручищу і зрозумієш, що можеш сміливо сісти і трішечки перепочити. Зрозуміла?

— Ох, Леє...

Наступного дня Шелі не ночувала в їхній кімнаті. Не з’явилася вона й через день. Нічого особливого в цьому не було, Шелі могла застрягти у віддаленому місті. Але увечері Тамар раптом так за нею скучила, що запитала когось у їдальні, чи не бачив він Шелі. Той глянув на неї так, наче вона прилетіла з Марса.

— Ти що, не чула? Вчора вранці