Дотик - Колін Маккалоу

— Та знаю. Вона навіть на мені інколи старається зігнати злість, — погодилася Рубі. — Мені інколи здається, що коли б вона могла, то віддала Нелл та Анну до монастиря, — продовжила вона з саркастичною гримасою. — Утім, цей причепливий настрій невдовзі минеться, не може не минутися, але не хотілося б у цей час бути мішенню для її нападок.

Почувши від Рубі дещо підфарбовану та підчищену версію їхньої розмови з Александром, Елізабет аж рота розкрила від обурення.

— Рубі, невже я й справді така страшна?! Не може бути! — заперечила вона.

— Це майже правда, і це на тебе не схоже, — відказала їй Рубі. — Дійсно, Елізабет, ти мусиш кинути оту зацикленість на захисті цнотливості своїх дівчат. Останні вісімнадцять місяців було особливо тяжко. Знаю, не в кожної матері є дві дівчини, які так швидко перетворилися на жінок, але в цьому місті вони в повній безпеці, запевняю тебе. Якби Нелл була вертихвісткою, тоді б була причина для занепокоєння, але вона абсолютно врівноважена дівчина, а не якась там нікчема, якій бажання кохатися вдарило в голову. Що ж стосується Анни — так Анна просто доросле дитя! Твоє постійне чіпляння та бажання гризти уже відштовхнуло від тебе Александра, та й Нелл також. Вона тобі явно не подякує, якщо дізнається, через що батьку так хочеться забігти світ за очі.

— Але ж компанія! — скрикнула Елізабет.

— Компанія не залишиться без керівництва, — відповіла Рубі, несподівано відчувши небажання повідомляти новину про повернення Лі.

— Ти й справді їдеш з Александром? — задумливо спитала Елізабет.

— Тільки не кажи мені, що ти ревнуєш! — пирхнула Рубі.

— Ні, звісно ж ні, я не ревную! Мені просто цікаво, як це воно — подорожувати з людиною, яку кохаєш.

— Мені хочеться вірити, — мовила Рубі, цьомкаючи Елізабет у щоку, — що колись ти неодмінно дізнаєшся, що це таке.

Елізабет поводилася дуже стримано, коли проводжала Александра та Рубі на залізничній станції. «Вона знову заховалася у свою равликову хатку, — з сумом подумала Рубі, — і хіба ж ми з Александром не винуваті в тому, що єдиним вікном у реальний світ стала для неї турбота про своїх дівчат? Але найгірше — це те, що її зусилля та страхи даремні й недоречні, бо жодна з дівчат не потребує її турботи».

— Ти сказав Елізабет, що Лі повертається? — спитала Рубі, коли поїзд рушив.

— Ні, бо думав, що ти їй про це сказала, — здивувався Александр.

— Я не сказала.

— Чому?

Рубі знизала плечима.

— А я що — ясновидиця? Звідки мені було знати, що ти не скажеш? До того ж яка різниця? Елізабет абсолютно не цікавить ані компанія, ані Лі.

— Це тебе засмучує, еге ж?

— Чорт, іще й як! Як же ж можна не любити мого котика-муркотика?!

— Оскільки я його дуже люблю, то мені це теж невтямки, якщо чесно.

Коли Александр поїхав, Нелл занурилася у книги, твердо зібравшись наприкінці наступного року вступити до університету в зовсім юному віці — у п’ятнадцять років. Такі амбіції нажахали її матір, яка всіма силами противилася планам дочки.

— Якщо ти хочеш із кимось посваритися, то вперед, мамо! — спалахнула гнівом Нелл. — Якщо до тебе ще не дійшло, то повідомляю, що Анна останнім часом стала дуже вередливою, тому краще доклади свою енергію, щоб її заспокоїти.

На цю цілком обґрунтовану критику Елізабет відповісти було нічого, тому вона замовкла і прикусила губу, подумавши, що треба розшукати Джейд і порадитися, чи можна щось вдіяти, щоб угамувати Анну.

— Нічого не можна вдіяти, міс Лізі, — похмуро мовила Джейд. — Моя дівчинка Анна — більше не дівчинка, і вона більше не хоче залишатися в будинку. Я намагаюся не випускати її з поля зору, але вона… вона така хитрюща!

«Хто б міг подумати?» — здивувалася Елізабет.

Якимось химерним чином Анна стала досить незалежною, наче вміння вмиватися та перевдягатися відчинило в її свідомості якісь дверцята і ці дверцята, одного разу відчинившись, підказали їй, що вона може обходитися без сторонньої допомоги. У проміжку між менструаціями вона була щасливою дитиною, яку неважко було чимось зайняти чи розвеселити: дати їй загадку з кубиків чи якийсь конструктор — і вона могла сидіти над ними годинами. Та коли їй виповнилося дванадцять, а це сталося в той рік, коли Александр забрав Рубі і подався геть, Анна почала гратися у гру, мета якої полягала в уникненні своїх вихователів; вона зникала в саду і ховалася там. Лише її невміння стримувати радісний сміх — а хихотіла вона дуже гучно — давало змогу Джейд і Елізабет знаходити її.

Однак Елізабет взяла до відома зауваження Рубі про її надмірну опіку над дочками, а тут іще й Александр відчитав її незадовго до від’їзду.

— Анна просто ховається в саду — тільки й того, Елізабет, тому не чіпай її, дай їй спокій і хоч ненадовго від неї відчепися!

— Якщо її не зупинити, вона забреде іще далі.

— От коли забреде, тоді й треба вживати заходів, — виголосив Ал-ександр свій вердикт.

Тепер, коли з часу від’їзду Александра та Рубі минуло три тижні, Анну знайшли одного разу аж біля копрів, коли починалася денна зміна. Шахтарі, які впізнали її, тому що Елізабет продовжувала брати її з собою до церкви по неділях, ввічливо, але рішуче затримали її і відвели до Самерса, а той повернув дівчину додому.

— Не знаю, що мені з нею робити, містере Самерс, — сказала Елізабет, розмірковуючи, чи допоможе в цій справі добрячий ляпас. — Ми намагаємося увесь час за нею слідкувати, але варто нам лише повернутися до неї спиною, як вона кудись зникає.

— Я дам знати кому слід, леді Кінрос, — сказав Джим Самерс, ховаючи своє роздратування; часу в нього було обмаль, і йому тільки й лишалося робити, що ганятися за Анною. — Якщо хтось помітить, що вона бродить, він неодмінно відведе її до мене або до Кінрос-гаусу. Це вас влаштує?

— Так, звісно. Дякую, — відповіла Елізабет, відкинувши ідею добрячого ляпасу як не лише марну, але й шкідливу.

На тому й зупинилися. За відсутності Александра та Рубі за все відповідав Самерс.

Але недовго. Елізабет якраз вела додому Анну, яка ні в чому не розкаювалася, а лише хихотіла, коли раптом з-за живоплоту на верхньому майданчику канатної дороги показався Лі. Вона зупинилася як вкопана і витріщилася на нього як заворожена. Анна