Дотик - Колін Маккалоу

— Та отож, — розсміявся Лі і налив собі другу порцію віскі. — Я сам тепер по вуха в лайні. На очисних спорудах терміново треба було здійснити певні роботи, на проведення яких я дав добро, а тепер мені кажуть, що це непотрібно. Я ніколи не думав про Александра як про скупого шотландця, скільки його знав, але саме ним він зараз і став.

— Це тому, що він наслухався поганих порад за кордоном. Він керується порадами людей, які удавляться за шилінг, якщо це означатиме економію фартинга на кожній сотні фунтів. Чорт! — скрикнула Рубі, підскакуючи на ноги. — Ми маємо величезні прибутки, Лі! Наші додаткові витрати — це ніщо у порівнянні з тим, що ми заробляємо, і не треба виплачувати дивіденди власникам акцій — їх лише треба ділити між чотирма засновниками-партнерами. Ніхто з нас не скаржився. А на що нам скаржитися, заради Бога? — Вона теж потягнулася до віскі. — Що ж, доведеться сказати йому на наступному зібранні правління, що ми не схвалюємо такий підхід.

— А йому чхати буде на наші протести, — сказав Лі.

— Щось мені не дуже хочеться йти до Кінрос-гаусу на вечерю.

— І мені не хочеться, але треба, хоча б заради Елізабет.

— Вона каже, — мовила Рубі, обкрутивши пухнасте пір’яне боа довкола шиї, — що ти був з нею дуже люб’язний.

— Треба бути потворою, щоб не бути з нею люб’язним. — Він окинув цікавим поглядом боа. — Де ти взяла цю божевільну штуку?

— У Парижі. Річ у тім, — сказала Рубі, хвицнувши ногою шлейф, що впав позаду неї, коли вона обернулася, — річ у тім, що він линяє, як стара кішка. — Рубі хихикнула. — Утім, я сама як стара кішка!

— Ти для мене завжди залишишся молоденькою кицею, мамо.

Вечеря розпочалася добре, зважаючи на те, що за столом було усього лише четверо. До Александра повернулася якась частина його колишньої доброзичливості, тому Елізабет усіма силами старалася вести розмову в легкому та невимушеному руслі.

— Тобі буде цікаво узнати, Александре, що релігійна війна в колонії стала іще запеклішою після прибуття трьох нових сект — адвентистів сьомого дня, методистської місії та Армії спасіння.

— А ще є група, що зветься сабатаріанці. Вони вимагають припинення всякої діяльності по неділях, навіть відвідування музеїв та матчів з крикету.

— Отакої, — мовив Александр. — Що ж, усі вони тут небажані.

— Але ж у Кінросі дійсно є багато католиків, і вони виточили великий зуб на сера Генрі Паркса після того, як він позбавив їхні школи державної підтримки, — мовила Елізабет, подаючи салат. — Звісно, він думав, що такий крок змусить католицьких дітей перейти до державної шкільної системи, але цього не сталося. І вони продовжують воювати.

— Я все це знаю! — відрізав Александр. — Знаю я також, що патріарх політики — протестантський фанатик, який ненавидить ірландців, тож, може, нам змінити тему, га?

Елізабет густо почервоніла, втупилася в салат і стала їсти його з таким виглядом, наче він був заправлений отрутним зіллям. Розгніваний поведінкою Александра, Лі хотів був простягнути руку і стиснути руку Елізабет, щоб її втішити. Не в змозі цього зробити, він змінив тему:

— Гадаю, тобі відома ситуація з федерацією?

— Якщо під цим ти розумієш те, що колонії зголосилися об’єднатися у вигляді якогось утворення, що зветься Австралійська Співдружність, то я в курсі, — відповів Александр, і обличчя його посвітлішало: він явно з більшою охотою розмовляв з Лі, аніж з Елізабет. — Проект такої співдружності визрівав уже давно.

— Що ж, це, напевне, мусить статися. Точаться великі суперечки стосовно терміну, але, згідно з останніми новинами, це має статися наприкінці цього століття і на зорі нового.

На обличчі у Рубі з’явився допитливий вираз.

— У році тисяча дев’ятисотому чи тисяча дев’ятсот першому? — спитала вона.

— Ага, це — найбільший камінь спотикання, — посміхнувся Лі і вирішив трохи пожартувати. — Є група, яка стверджує, що нове століття починається в тисяча дев’ятисотому році, а друга твердить, що в тисяча дев’ятсот першому. Бачите, все залежить від того, чи був річний вузол між ерою до Різдва Христового і нашою ерою. Церковники відкидають існування річного вузла, а математики та атеїсти кажуть, що він має бути. Найкращий аргумент, який я чув, звучить таким чином: якщо не було річного вузла, то Ісус Христос не народився б аж до двадцять п’ятого грудня другого року нашої ері і що йому був фактично тридцять один рік, коли він пішов на хрест за вісім місяців до свого тридцять третього дня народження в нашій ері.

Рубі гучно розреготалася, Елізабет натужно посміхнулася, але Александр скривився від огиди.

— Дурниці! — сказав він. — Вони утворять федерацію в тисяча дев’ятсот першому році, незалежно від того, коли народився Ісус Христос.

І після цього розмова померла.

— Йому страшенно не подобається вдома, — сказала Рубі сину, коли вони їхали у вагончику.

— Знаю, але то вже занадто, коли він зриває своє роздратування на бідолашній Елізабет, мамо. Вона аж зіщулилася.

— Йому все обридло, Лі, страшенно обридло.

— Він — хамло!

— Спробуй з цим примиритися! Він неодмінно заспокоїться, — сказала Рубі.

Лі намагався примиритися з дратівливістю Александра, як тільки міг, і це означало, що він залишив за ним право розв’язувати всі фінансові питання (хоча Александр наполягав на зворотному) і всіляко намагався триматися від нього подалі. Якщо Александр був у шахті, то Лі — на очисних спорудах, якщо Александр був у цеху ціанідної очистки золота, то Лі займався капітальним ремонтом залізничного містка. Тут він домігся перемоги: навіть у своєму новому настрої Александр пересвідчився, що простим ремонтом тут не обійтися, — споруда була надто слабкою.

Елізабет було важче, бо вона не могла уникнути свого чоловіка по вечорах. Він посварився з Рубі, яка відчитала його за хамське ставлення до Лі, а у відповідь почула наказ не пхати носа в чужі справи, а займатися своєю, тобто готелем «Кінрос». Вона помстилася йому тим, що припинила пускати його до свого ліжка. Доля Елізабет погіршилася через Нелл, яка була сама не своя від радості, що батько повернувся, і тепер чіплялася до нього після занять як реп’ях. Коли батька не було, Нелл та матір уживалися більш-менш нормально, але тепер, коли він повернувся, ці прийнятні стосунки зникли. Головним чином — через сильні протести Елізабет проти наміру Александра послати Нелл у березні наступного року до університету навчатися механіки, коли дівчині тільки-но виповниться п’ятнадцять. Звісно, Нелл горіла бажанням їхати і стала боготворити батька, коли почула, що може їхати; вона не мала достатньої тактовності не розпатякати про це