Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

Пані Пшеленська схвалила другу частину цього плану, а от перша викликала в неї заперечення.

— Нінусь, це ж нонсенс — ховатися з шлюбом. Навіть більше: це просто нетактовність.

— Що ж ти хочеш, тьотю, тато завжди казав, що сімдесят відсотків жінок не мають такту ні на гріш. А я тільки жінка.

— Гадаю, — не здавалася пані Пшеленська, — що пан президент аж ніяк не згодиться з твоїм наміром. Як же можна?! Твій шлюб має відбутися саме в Варшаві, пишно, з великим кортежем. Щоб і твої друзі, і товариші пана президента були. Mon Dieu![34] Графиня Понімірська виходить за славнозвісного державного діяча! Що ж тут приховувати?! Я б захворіла, коли б ви інакше надумали. Ну, пане президенте, звертаюся до вас!

Никодим відкопилив губу і підніс брови.

— І я так собі гадаю: чому б не в Варшаві?

— Браво, браво! — раділа пані Пшеленська. — Оце розумне слово. Бачиш, Нінусь, я знала, що пан президент постановить саме так. Потім ви влаштуєте великий прийом… Нічого не вдієш, Нінусь, треба рахуватися з тим, що твій наречений — не приватна особа…

— Тепер уже приватна, — обізвалася Ніна.

— А, тепер, тепер! Що значить — тепер? Усе місто говорить, що він от-от стане міністром!

— Е-е… що там… — махнув рукою Дизма. — Не треба перебільшувати. Але ви маєте рацію: прийом буде.

Ніна покірно згодилася. Якщо Нік так хоче, то, певно, у нього є свої причини, тільки він не бажає одкривати їх; а Ніна вже давно відмовилась од спроб проникнути в цю замкнуту душу, глибини якої вона не могла збагнути, хоча жіночим інстинктом відчувала, що то душа незламна.

— А щодо тієї подорожі, — почав Дизма, — то, я гадаю, лучче не їхати.

Никодим зморщив лоба і потер руки. Як вогню боявся самої думки про поїздку за кордон, де одразу ж виявилося б, що він не знає іноземних мов. У крайньому разі міг через п’яте в десяте зв’язати щось по-німецьки, але з такими знаннями не дав би собі ради.

— Може, ви, пане президенте, — солодко спитала пані Пшеленська, — вважаєте, що це непатріотично — в наші дні вивозити гроші за кордон? Але ж усі так роблять!

— Отож! Отож і погано роблять! Кожен гріш, вивезений за кордон, — це обкрадання власної країни, — процитував він гасло, що його недавно прочитав на якомусь плакаті. — Кепсько роблять.

— Але ж у вас такі заслуги перед батьківщиною…

— Тим паче! Я повинен давати добрий приклад іншим. Ні, за кордон не поїдем. Можна подорожувати по своїй країні.

— Маєш рацію, Ніку. Я не подумала, коли це казала. Поїдемо в Закопане, Криницю, Бескиди…

У дверях показався слуга.

— Ясновельможна панно, — звернувся він до Ніни, — до вас прийшла якась пані.

— До мене? Хто?

— Не хоче сказати. Чекає в салоні.

— Перепрошую, — мовила Ніна. — Побачу, хто там.

Вона пройшла через їдальню, будуар, відхилила двері салону і мимоволі скрикнула: перед нею стояла Кася.

В коротенькій шубці з біличого хутра, в хутряній шапочці, з цигаркою в роті, вона скидалася на стрункого хлопця, який на часинку надів спідницю.

— Здрастуй, Ніно, — мовила дівчина таким знайомим металічним альтом.

Ніні кров ударила в обличчя. Не знала, що робити. Несподіваний приїзд Касі збентежив і в той же час обрадував її. Хоч Ніна запевняла сама себе, що все забула, а проте ні — пам’ятала. Як же можна забути! Перша її весна, перша прекрасна таємниця…

— Чому ж ти не привітаєшся зі мною? — Кася ступила кілька кроків і підійшла зовсім близько до Ніни. — Може, гніваєшся, що я приїхала?

Ніна схаменулася.

— Ну що ти, Касю, зовсім ні… Я дуже рада.

Кася взяла її за руку і ніжно, хоч і рішуче притягнула Ніну до себе.

— Ні, я не можу вітатися з тобою так сухо.

Обняла рукою Ніну за шию і припала до її уст.

Це сталося так несподівано, що Ніна не встигла відхилитися. Тільки за хвилину вона вимкнулася з обіймів і докірливо шепнула:

— Касю!..

— Вибач… — Кася дивилася їй в очі. — У тебе губи ще свіжіші і соковитіші, ніж були раніше… Можна сісти?..

— Ну звичайно, Касю! — Ніна підсунула їй крісло, сама сіла в друге.

Кася вийняла з кишені шубки велику золоту цигарницю, запалила нову цигарку і мовчки й зосереджено оглядала Ніну.

— Ти багато палиш, — промимрила Ніна.

— Чому не питаєш, відки я взялася тут?

— Тобі в Коборові дали мою адресу?

— Ні, мені написав пан Оскар Гелль, з яким ти познайомилася.

— А-а! Бідняга.

— Чому бідняга? — здивувалась Кася. — Оскільки я знаю, він багатий і цілком задоволений з себе.

— Не знаю, чи ти чула, — мовила Ніна, — його тут арештували були, винили в шпигунстві.

Кася здвигнула плечима.

— Можливо. Мене це зовсім не обходить. Я так вдячна йому, що сповістив про тебе… Розводишся з тим старим лайдаком?

— Касю, як ти можеш так говорити про свого рідного батька!

— Облишмо це. То як же? Розводишся?

— Так. Хоча, власне, вже ні. Я добилася скасування шлюбу.

— Дуже розумно зробила. Гелль писав мені, що мій шановний батенько залишив тобі Коборів. Правда, я не могла втямити, як це бидло спромоглося