Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович
Пані Пшеленська схвалила другу частину цього плану, а от перша викликала в неї заперечення.
— Нінусь, це ж нонсенс — ховатися з шлюбом. Навіть більше: це просто нетактовність.
— Що ж ти хочеш, тьотю, тато завжди казав, що сімдесят відсотків жінок не мають такту ні на гріш. А я тільки жінка.
— Гадаю, — не здавалася пані Пшеленська, — що пан президент аж ніяк не згодиться з твоїм наміром. Як же можна?! Твій шлюб має відбутися саме в Варшаві, пишно, з великим кортежем. Щоб і твої друзі, і товариші пана президента були. Mon Dieu![34] Графиня Понімірська виходить за славнозвісного державного діяча! Що ж тут приховувати?! Я б захворіла, коли б ви інакше надумали. Ну, пане президенте, звертаюся до вас!
Никодим відкопилив губу і підніс брови.
— І я так собі гадаю: чому б не в Варшаві?
— Браво, браво! — раділа пані Пшеленська. — Оце розумне слово. Бачиш, Нінусь, я знала, що пан президент постановить саме так. Потім ви влаштуєте великий прийом… Нічого не вдієш, Нінусь, треба рахуватися з тим, що твій наречений — не приватна особа…
— Тепер уже приватна, — обізвалася Ніна.
— А, тепер, тепер! Що значить — тепер? Усе місто говорить, що він от-от стане міністром!
— Е-е… що там… — махнув рукою Дизма. — Не треба перебільшувати. Але ви маєте рацію: прийом буде.
Ніна покірно згодилася. Якщо Нік так хоче, то, певно, у нього є свої причини, тільки він не бажає одкривати їх; а Ніна вже давно відмовилась од спроб проникнути в цю замкнуту душу, глибини якої вона не могла збагнути, хоча жіночим інстинктом відчувала, що то душа незламна.
— А щодо тієї подорожі, — почав Дизма, — то, я гадаю, лучче не їхати.
Никодим зморщив лоба і потер руки. Як вогню боявся самої думки про поїздку за кордон, де одразу ж виявилося б, що він не знає іноземних мов. У крайньому разі міг через п’яте в десяте зв’язати щось по-німецьки, але з такими знаннями не дав би собі ради.
— Може, ви, пане президенте, — солодко спитала пані Пшеленська, — вважаєте, що це непатріотично — в наші дні вивозити гроші за кордон? Але ж усі так роблять!
— Отож! Отож і погано роблять! Кожен гріш, вивезений за кордон, — це обкрадання власної країни, — процитував він гасло, що його недавно прочитав на якомусь плакаті. — Кепсько роблять.
— Але ж у вас такі заслуги перед батьківщиною…
— Тим паче! Я повинен давати добрий приклад іншим. Ні, за кордон не поїдем. Можна подорожувати по своїй країні.
— Маєш рацію, Ніку. Я не подумала, коли це казала. Поїдемо в Закопане, Криницю, Бескиди…
У дверях показався слуга.
— Ясновельможна панно, — звернувся він до Ніни, — до вас прийшла якась пані.
— До мене? Хто?
— Не хоче сказати. Чекає в салоні.
— Перепрошую, — мовила Ніна. — Побачу, хто там.
Вона пройшла через їдальню, будуар, відхилила двері салону і мимоволі скрикнула: перед нею стояла Кася.
В коротенькій шубці з біличого хутра, в хутряній шапочці, з цигаркою в роті, вона скидалася на стрункого хлопця, який на часинку надів спідницю.
— Здрастуй, Ніно, — мовила дівчина таким знайомим металічним альтом.
Ніні кров ударила в обличчя. Не знала, що робити. Несподіваний приїзд Касі збентежив і в той же час обрадував її. Хоч Ніна запевняла сама себе, що все забула, а проте ні — пам’ятала. Як же можна забути! Перша її весна, перша прекрасна таємниця…
— Чому ж ти не привітаєшся зі мною? — Кася ступила кілька кроків і підійшла зовсім близько до Ніни. — Може, гніваєшся, що я приїхала?
Ніна схаменулася.
— Ну що ти, Касю, зовсім ні… Я дуже рада.
Кася взяла її за руку і ніжно, хоч і рішуче притягнула Ніну до себе.
— Ні, я не можу вітатися з тобою так сухо.
Обняла рукою Ніну за шию і припала до її уст.
Це сталося так несподівано, що Ніна не встигла відхилитися. Тільки за хвилину вона вимкнулася з обіймів і докірливо шепнула:
— Касю!..
— Вибач… — Кася дивилася їй в очі. — У тебе губи ще свіжіші і соковитіші, ніж були раніше… Можна сісти?..
— Ну звичайно, Касю! — Ніна підсунула їй крісло, сама сіла в друге.
Кася вийняла з кишені шубки велику золоту цигарницю, запалила нову цигарку і мовчки й зосереджено оглядала Ніну.
— Ти багато палиш, — промимрила Ніна.
— Чому не питаєш, відки я взялася тут?
— Тобі в Коборові дали мою адресу?
— Ні, мені написав пан Оскар Гелль, з яким ти познайомилася.
— А-а! Бідняга.
— Чому бідняга? — здивувалась Кася. — Оскільки я знаю, він багатий і цілком задоволений з себе.
— Не знаю, чи ти чула, — мовила Ніна, — його тут арештували були, винили в шпигунстві.
Кася здвигнула плечима.
— Можливо. Мене це зовсім не обходить. Я так вдячна йому, що сповістив про тебе… Розводишся з тим старим лайдаком?
— Касю, як ти можеш так говорити про свого рідного батька!
— Облишмо це. То як же? Розводишся?
— Так. Хоча, власне, вже ні. Я добилася скасування шлюбу.
— Дуже розумно зробила. Гелль писав мені, що мій шановний батенько залишив тобі Коборів. Правда, я не могла втямити, як це бидло спромоглося