Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

— Мій гонорар становить чотири тисячі двісті злотих.

Дизма аж підскочив на стільці.

— Скільки?

— Чотири тисячі двісті, пане президенте.

— Ви, певно, жартуєте! Я думав, що буде, ну хай тисяч зо дві!..

— Пане президенте, я мав честь з самого початку попередити вас, що беруся до справи тільки з умовою оплати мого звичайного гонорару і всіх побічних витрат.

— Але ж чотири тисячі! Все разом обійдеться мені майже в шістдесят тисяч!

— Візьміть до уваги, пане президенте, що жоден інший адвокат за цих умов не зміг би добитися розводу. Мені довелося витратити чимало грошей, щоб добути додаткові свідчення…

— Але ж свідків уже немає серед живих.

Адвокат блідо всміхнувся.

— Справді, це так, але ж ви, либонь, не вважаєте, що добути свідчення з того світу можна дешевше?..

Никодим зрозумів.

— Це означає?.. — спитав він.

— Це означає, — відрік адвокат, підводячись, — що коли треба, то треба.

Никодим поліз до кишені, витяг пачку банкнотів, відлічив скільки треба і встав.

Проводжаючи його до передпокою, адвокат пояснював ще, як виконати всі інші формальності — внести відповідні зміни в книгах запису актів громадянського стану і т. д.

Нарешті попрощався, вклонившись з великою гідністю і повагою.

Від адвоката Никодим поїхав просто до Ніни.

Настрій у нього був чудовий. Останніми днями все так добре складалося. Манька зовсім зникла з обрію. Три дні його мучив неспокій — чи не спробує вона знову заявити на нього в поліцію або прокуророві. На щастя, видать, заспокоїлась.

Тепер у нього в руках був документ, що давав можливість оженитися з Ніною і виїхати з Варшави.

До того ж сьогодні вранці він одержав телеграму, в якій Кшепицький повідомляв про свій приїзд.

А це для Дизми було надзвичайно важливо, бо в середу мало відбутися засідання економічного комітету ради міністрів, йшлося про дуже тривожні справи. Міністр фінансів намірявся зажадати продажу на експорт зібраного банком хліба. Никодимові ж доведеться виступити і висловитися за цей план або проти, а тим часом він не знав, як має зробити. Ось чому приїзд Кшепицького був йому вельми на руку.

Останнім часом він і сам наважувався висловлюватись у тих чи інших питаннях, якщо їх обговорювала преса. Тоді Никодим вибирав думку, яку вважав за найслушнішу, і видавав її за свою власну. Але в даному разі все держали в суворій таємниці.

В домі пані Пшеленської відчувалося якесь збудження. Обличчя господині пашіло рум’янцями, зате Ніна була бліда.

— Що сталося? — здивовано спитав Дизма.

— Ах, пане президенте, пане президенте, — хвилювалася пані Пшеленська. — Уявіть собі: пана Гелля випустили з тюрми!

— Його арештували помилково, — швидко додала Ніна, — а тепер перепросили. Він зовсім не винен.

Дизма насупився і посуворішав.

— Ах, — жестикулюючи, мовила пані Пшеленська. — Я думала, що зі мною буде серцевий припадок! Уявіть собі: півгодини тому дзвонить Янек Карчевський, — знаєте, отой тенісист. Дзвонить і каже, що розмовляв з Геллем, що той з'ясував помилку і просив його повідомити про це Чарських, нас і взагалі всіх! А на додаток сказав Янекові, що прийде до нас особисто, щоб усе з’ясувати. Що робити?! Не маю уявлення, як бути! Чи можна приймати таку людину?! Він же сидів у тюрмі, його звинувачували в шпигунстві!

— Але ж, — несміливо втрутилася Ніна, — це звинувачення відпало.

— Що діяти?! Пане президенте, як ви гадаєте? Ви вже чули про все це?

Никодим став поважний.

— Не тільки чув, але й знаю все точно. Гелля випустили з тюрми лише тому, що він був надто спритний і вчасно знищив усі головні докази своєї тяжкої провини.

— Що ви кажете?!

— Те, що знаю. Мені сказав про це сам начальник другого відділення штабу. Гелль — верховода більшовицької шпигунської банди і за ним довго стежили. А коли в нього зробили трус, то замість компрометуючих документів знайшли тільки купку попелу. Отож для годиться довелося перепросити його і випустити, щоб потім спіймати на гарячому. Начальник другого відділення спеціально подзвонив мені й іншим особам, які знають державні таємниці, щоб ми були обережні з цим пташком.

— Ну, якщо так, тоді все ясно, — зробила висновок пані Пшеленська.

Ніна мовчала.

Всі троє сиділи у вітальні, двері до передпокою були відчинені. І коли пролунав дзвоник, пані Пшеленська поспішила на всякий випадок прихилити їх.

За хвилину ввійшов лакей і доповів:

— Пан Оскар Гелль.

Тоді пані Пшеленська мовила так голосно, що в передпокої виразно було чути кожне слово:

— Скажи тому добродієві, що нас немає дома і що взагалі для деяких осіб нас ніколи не буде.

В передпокої грюкнули двері.

— Які ж люди злі… — зітхнула Ніна.

Никодим одвернувся, вдаючи, ніби розглядає всякі цяцьки на серванті. В шибці серванта помітив своє усміхнене обличчя і всміхнувся ще веселіше.

Кшепицький уважно прочитав шість списаних на машинці сторінок — пропозицію міністра фінансів, тоді переглянув бюлетені закордонних та вітчизняних хлібних бірж і здвигнув плечима:

— Гм… І що ж ви про все це думаєте, пане президенте?

— Я?.. Що думаю?.. Та думаю, що це не найліпший вихід.

— Це найгірший вихід! Це самогубство! Як? Тепер, за такої поганющої кон’юнктури, продавати хліб! Прецінь заздалегідь відомо, що на цій угоді доведеться втратити тридцять-сорок