Проби - Мішель Монтень

їх вимислив, боявся, очевидно, самоти. Кожен уникав звірятися на себе. Адже така натура людська: будь-яка компанія, коли ти наражаєшся на небезпеку, приносить полегшу і покріплення. Віддавна послуговувалися третіми особами, зобов'язаними стежити, як би не сталося якогось порушення чи зради, і свідчити, чим закінчиться одноборство. Але відтоді, як повелося, що свідки самі мають брати участь у сутичках, нікому сьогодні не випадає зоставатися глядачем з обави, аби йому не закинули, ніби він робить так за браком дружби чи мужності. На мій суд, несправедливо і шпетно в обороні своєї честі залучати хоч кого, опріч себе самого; кожна порядна людина повинна цілком покладатися на саму себе. А не змушувати ще когось поділяти свою долю. Кожен важить своєю головою ради самого себе, і не гоже, щоб він важив нею заради когось іншого; з нього стане й клопоту про те, як би врятувати свого живота власноруч, не віддаючи такої коштовної речі до чужих рук. Справді-бо, оскільки в даному разі не обумовлено іншого, такий бій точитиметься між чотирма бійцями. Якщо упаде твій секундант, то ти матимеш на карку вже двох. Хіба це по-чеськи, а не по-песьки? Адже це все одно, що, бувши добре озброєним, нападати на чоловіка, в котрого тільки уламок шпади, або, здоровим і цілим, на вже надвередженого. Та якщо цю перевагу ти здобув у сутичці, то можна скористатися нею без гризоти. Нерівність у зброї та стан дуелянтів враховуються лише в момент початку сутички; про решту питайте в долі. Тільки-но двоє твоїх товаришів упадуть і ти зостанешся сам-один проти трьох своїх супротивників, їм можна дорікнути не більше, ніж мені, якби на війні я з такою самою перевагою в живій силі прошив шпадою одного з ворогів, догледівши, що він стявся з кимось із наших.

Завше там, де загін виставлено проти загону (як то було, скажімо, коли наш дук Орлеанський викликав на герць англійського короля Генріха, сто проти ста; або триста проти трьохсот, як аргив'яни проти спартанців; троє проти трьох, як Горації проти Куріаціїв), сила-силенна вояків із кожного боку бореться як одна людина. Скрізь там, де кілька бійців, бій змінливо-бурхливий і непевний.

Цікавитися цією темою спонукають мене свої причини. Брата мого, сьєра де Матекулона запрошено до Рима секундувати одному шляхтичеві, мало йому знайомому, на герці між ним та іншим шляхтичем, який кинув йому рукавичку. В цьому одноборстві мій брат мусив схрестити зброю з кимось, хто був йому ближчий і знайоміший, ніж шляхтич, чиїм секундантом він був. Хотів би я, щоб хтось мені розтлумачив сенс цих законів гонору, які часто так розходяться з розумом та здоровим глуздом! Поквитавшись зі своїм супротивником і бачачи, що двоє головних дуелянтів ще на ногах і цілі, мій брат поквапився на підмогу товаришеві. Чи міг він учинити інакше? Чи мав він стояти спокійно і дивитися на вбивство, якби доля цього захотіла, того, хто запросив його секундантом? Те, що він зробив нерозв'язаним, досі не прислужилося нічим справі: спір залишався нерозв'язаним. Б'ючись добровільно, ви можете і повинні, я вірю, поставитися до вашого особистого ворога великодушно, якби приперли його до муру і трохи пом'яли його; але як бути великодушним, коли йдеться про чужу справу, де ви тільки секундант і де звада особисто вас не торкається? Мій брат не міг бути ані справедливим, ані великодушним на шкоду того, кому зголосився підсобити. Ось чому його випустили з італійської в'язниці лише на рішучу і негайну вимогу нашого короля.

Скажений ми народ! Не вдовольняємось тим, що весь світ лише із розголосу знає про наші вади і вибрики; то нам ще треба мандрувати до чужоземських племен, аби показати їх навіч. Поселіть трьох французів разом у лівійській пустелі: не пробудуть вони там і місяця, щоб не зчепитися за масляні вишкварки! Сказати б, ці подорожі робляться зумисне на те, аби дати чужинцям утіху милуватися на наші драми; і то найчастіше тим, хто збиткується з нашого безталання і зловтішається ним.

Ми виряджаємося до Італії вчитися фехтуванню і, важачи головою, практикуємо його, ще гаразд не навчившись. Тим часом за правилами треба спершу опанувати теорію, а потім уже братися до практики. Ми цю школу проходимо навпаки:

Гірка ота перша наука юнацька

Й проба жорстока близької війни.

Верґілій, Енеїда, XI, 156

Пер. Михайла Білика

Я знаю, що шермицерія має свою корисну мету (в Гишпанії, в герці двох княжат, стриєвих братів, старший, розповідає Тит Лівій, хитрощами та вправним володінням зброєю легко здолав самовпевненого молодшого брата), я переконався на власному досвіді, що дехто з тих, хто вміло орудує шпадою, демонструє чудеса хоробрості. Але то не сміливість у щирому сенсі слова, йде вона не від природної одваги, а від сприту. Лицарськість полягає у змаганні мужності, а хоробрості ніяка наука не дасть. Один із моїх приятелів, великий майстер шермицерії, обирав, маючи з кимось сутичку, таку бронь, яка позбавляла його цієї переваги і з якою все залежало від щастя і хоробрості; він не бажав, щоб перемогу приписували його вмілості, а не відвазі. За мого дитинства шляхта уникала заживати слави добрих фехтувальників, бо така слава принижувала, і не дуже радо вправлялася в цьому мистецтві хитрощів, несумісному з правдивою і вродженою чеснотою:

Не хочуть уникати і хитрити

Бійці, в бою показуючи сприт,

Удари їхні сипляться відкрито,

Та пересердя заважа разить.

Мечі зчиняють дзвін несамовитий,

Об інші ударяючись щомить.

Уперлись ноги, лиш літають руки,

Тут колють і рубають, мов звірюки.

Тассо, Визволений Єрусалим, XII, 55

Стрільба в ціль, турніри, герці при бар'єрі — ці подоби лицарських змагань були вправами наших батьків; а наші одноборства вважалися тим менш шляхетними, що вони змагають лише до приватної мети; на них ми тільки й робимо, що нищимо одне одного, всупереч законам і справедливості. І вони завдають лише шкоди і втрат. Куди достойніше і пристойніше вправлятися в тому, що зміцнює, а не утискує наші права, в тому, що сприяє громадській безпеці та славі.

Публій Рутилій, консул, перший запровадив військовий вишкіл для вояків з вимогою, аби умілість орудувати зброєю поєднувалася з мужністю, але не в інтересах приватних осіб, а в інтересах римського народу, для ведення війни. То була загальна, громадянська шермицерія. Опріч Цезаря, який у фарсальській битві наказав своїм бити помпейців просто в обличчя, тисячі інших верховод намагалися так само вигадати нові способи вжитку зброї, нову тактику натиску й оборони, залежно від моменту.

Філопомен засудив кулачки,