Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Тим часом Стілкілт, тільки-но шлюпка налетіла на скелю, одразу ж почав витягати лінь, щоб виборсатися з виру; холодно спостерігаючи за всім, що відбувалося довкола, він думав якусь потаємну думу. Та коли шлюпку зі страшною силою потягло донизу, він, не вагаючись, вихопив ніж і перерізав лінь; кит опинився на волі. Через деякий час Мобі Дік знову виринув на поверхню далеко від них, і клапті червоного вовняного светра Редні стирчали між зубів, які його роздерли. Усі чотири шлюпки знову помчали за ним наздогін, але кит утік від погоні і зрештою зник з очей.
За кілька днів по тому «Таун-Хо» прийшов у порт; це була відлюдна місцина, заселена тубільцями. Того ж самого дня всі матроси (окрім лише кількох марсових) зійшли на берег зі Стілкілтом на чолі і неквапно пройшли в гущавину пальмового гаю; як з'ясувалося потім, врешті-решт вони захопили дві великі воєнні піроги тубільців і на них відпливли з острова.
Капітан, залишившись на кораблі з невеликою купкою людей, що залишилася від команди, звернувся до остров'ян з проханням допомогти йому у важкій справі — підняти корабель із води і залагодити пробоїну. Проте кілька білошкірих мусили вдень і вночі слідкувати за своїми небезпечними союзниками, а їхня праця була такою тяжкою, що коли корабель нарешті був готовий до відплиття, вони геть знесиліли; і капітан не наважився вивести свій корабель у море з таким екіпажем. Порадившись зі своїми помічниками, він поставив «Таун-Хо» на якір якомога далі від берега, наказав поставити на носі дві заряджені гармати, а на кормі — мушкети і, попередивши остров'ян, щоб вони собі на лихо не наближалися до корабля, узяв із собою одного з людей і на своїй найкращій шлюпці при попутному вітрі вирушив на Таїті, що лежав на відстані п'ятисот миль, найняти команду.
На четвертий день плавання вони побачили велику пірогу, що пристала до низького коралового острівця. Капітан хотів пройти осторонь, але дикунський корабель рушив за ним; скоро він почув голос Стілкілта, який наказував йому зупинитись, якщо він не хоче піти на дно. Капітан вихопив пістолет. Озерник став, широко розставивши ноги, на носи двох зв'язаних разом пірог і, зневажливо розсміявшись у відповідь, запевнив капітана, що втопить його шлюпку, ледве почує клацання курка.
— Чого ти від мене хочеш? — закричав капітан.
— Куди ви йдете? І навіщо? — спитав Стілкілт. — Тільки не брешіть.
— У Таїті, за поповненням.
— Гаразд. Дайте я підпливу до вас. При мені немає зброї.
Мовивши це, він зістрибнув із піроги, підплив до шлюпки і, перелізши через планшир, постав перед капітаном.
— Схрестіть руки, сер, підніміть голову. А тепер повторюйте за мною: клянуся, щойно Стілкілт піде, витягти шлюпку на острів і пробути там шість днів. Нехай мене грім вразить, якщо я цього не зроблю. А з вас гарний учень! — Озерник засміявся. — Адью, сеньйоре! — І, стрибнувши в море, поплив до своїх товаришів.
Простеживши, як шлюпку витягли на острів і поставили у заростях кокосових пальм, Стілкілт продовжив своє плавання і в належний час прибув на Таїті. Там йому поталанило; два кораблі збиралися вирушити до Франції, і з ласки долі їм бракувало саме стількох матросів, скільки було в нього. Вони найнялися на ці кораблі, назавжди врятувавшись від небезпеки зустрітися зі своїм колишнім капітаном, якби той раптом наважився піддати їх законній покарі.
Через десять днів після відплиття французьких кораблів прибув вельбот, і капітан найняв кількох більш-менш цивілізованих таїтян, які трохи зналися на морській справі. Він зафрахтував невелику місцеву шхуну, повернувся на ній до свого корабля і, побачивши, що там усе благополучно, продовжив плавання.
Де зараз Стілкілт, не знає ніхто; а на острові Нентакет вдова Редні все ще дивиться в море, яке не повертає мерців, і бачить уві сні страшного Білого Кита, який убив її чоловіка.
* * *
— Це все? — тихо спитав дон Себастьян.
— Так, доне.
— Тоді, прошу вас, скажіть мені щиро: чи справді все сталося саме так, як ви розповіли? Це виглядає просто неймовірним! Чи з надійного джерела ви отримали ці відомості? Даруйте мені таку настирливість.
— Вибачте і нас, сер мореплавець, але ми всі приєднуємося до прохання дона Себастьяна, — загукали інші, не приховуючи палкої цікавості.
— Чи знайдеться у Золотому готелі святе Євангеліє, джентльмени?
— Ні, — сказав дон Себастьян. — Але я знаю одного шановного патера, він живе поблизу і не змусить мене чекати, якщо я до нього звернуся. Я піду принесу Євангеліє. А чи ви подумали як слід? Це може мати для вас дуже серйозні наслідки.
— Чи можу я попросити вас привести патера, доне?
— Хоча в Лімі тепер не буває аутодафе, — мовив один із присутніх до другого, — я все ж таки боюся, що наш друг-мореплавець спіткається із святими єпископами. Місяць світить так ясно, давайте відійдемо в тінь. Не знаю, навіщо це було потрібно…
— Вибачте, що я пішов за вами, дон Себастьян. Чи можу я також попросити вас узяти найбільше Євангеліє, яке там знайдеться?
* * *
— Це патер, він приніс вам Євангеліє, — урочисто мовив дон Себастьян, повертаючись із високим поважним чоловіком.
— Дайте я зніму капелюха. А тепер, шановний отче, підійдіть ближче до світла і тримайте Святе Євангеліє переді мною, щоб я міг його торкнутися.
Перед лицем Господа засвідчую, що історія, яку я розповів вам, джентльмени, правдива засвоєю сутністю і змістом. Я знаю, що це правда, це сталося на
