Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

по зруйнованих валах нагору і, незважаючи на втрати, захопили їх північно-східну частину. З заходу ввірвалися гренадери генерала Львова і погнали турків до Стамбульських воріт. Тут у глибокому рові зав’язався тяжкий рукопашний бій, що став кульмінацією битви за Очаків. Кров лилася, мов вода, трупи падали на дно рову і скоро заповнили його до верху, так що наступні частини росіян переходили по них, як по мосту, і штурмували високі кам’яні стіни замку.

Першими до нього підступили запорожці отамана Мокія Гулика і вдарили сокирами по окованій залізом брамі гасан-пашинських воріт. Залізо не піддавалося. Тоді Гулик наказав принести драбини, по яких кілька десятків смільчаків здерлися нагору і зав’язали там бій. Поки вони різалися з яничарами, піднялися інші і скинули турків униз. З другого боку ввірвалися гренадери. Короткий бій у самій цитаделі закінчився повним розгромом ворожого гарнізону. Три тисячі вояків здалися в полон, інші полягли в бою.

Ще де-не-де спалахували окремі сутички, ще стояв крик, чулася мушкетна стрілянина, повсюди вешталися очманілі, до смерті перелякані жінки й діти, на яких ніхто не звертав уваги, а всім стало зрозуміло: Очаків здобуто!

У цю хвилину зійшло сонце. Його кривавий пруг виглянув із-за небокраю, освітивши страшне видовище — купи мертвих тіл, розтрощені ворота, спалені будинки, поруйновані вибухами гарматних бомб вали, тисячі вояків, що кинулися на пошуки здобичі…

Очаків здобуто!

Очаків, під мурами якого півроку даремно сиділа багатотисячна армія і через нерішучість Потьомкіна втратила від хвороб у кілька разів більше воїнів, ніж при штурмі, що тривав усього півтори години, впав перед мужністю російського солдата та українського козака!

Штурм тривав з семи годин ранку до сходу сонця. Всього півтори години! А вже о дев’ятій Потьомкін, як тріумфатор, урочисто в’їхав на білому коні в повалене місто, що ще димілося згарищами, і переможно оглядав його руїни.

Очаків упав! Закінчилося багатосотрічне панування турецьких султанів на північних берегах Чорного моря! І генерали, і офіцери, і солдати, і запорожці зі своїми отаманами, які ще вчора ремствували на бездарність головнокомандуючого, на його нерішучість, нині, забачивши його на коні, сяючого радістю і щастям, піднімали вгору зброю і кричали: «Віват!»

Очаків здобуто!

4

Була неділя. Поснідавши, Безбородько зачинився в бібліотеці і витягнув з потайної шухляди свій заповітний рукопис — «Історію русів».

Писав поволі, найчастіше в неділю, коли забував про державні справи, коли не обсідали ніякі інші турботи і ніщо не відволікало уваги від праці. Любив ось такі, як сьогодні, ясні, морозні зимові дні. В кабінеті натоплено, тепло. Довкола тиша — не долітає ні людський голос, ні скрип саней, ні брязкіт з кухні, бо вікна виходять у просторий, засніжений сад, що тилами припирає до Неви. На просторому столі — все найнеобхідніше: стосик паперу для чорновика, виписки із джерел, грубенька книга в цупких обкладинках, до якої в кінці дня він своєю твердою рукою заносить написане. Та ще каламар з чорнилом та біле гусяче перо біля нього…

Сідай — думай і пиши!

Але перед тим він обов’язково прочитує написане раніш — розділ або хоч піврозділу. Щоб увійти в ритм праці, щоб не збитися з канви розповіді, з обраного стилю.

Звичайно, все починається з вивчення джерел — літописів, дідових та батькових щоденників, переобтяжених побутовими та сімейними подробицями, спогадами, виловлюється з них найсуттєвіше — зерна історії, що занотовуються у «Виписки», а вже із «Виписок» компонується, спочатку в чорновику, сама «Історія».

Олександр Андрійович розкрив свою заповітну книгу на останньому запису, прочитав уважно, вникаючи в кожне слово — на місці воно чи ні, хоча й знав, що на місці, бо стилістом був бездоганним ще в Академії, присунув ближче до себе «Виписки», щоб були під рукою, а потім записав скорописом до чорновика: «Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам зі словами: „Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язиціях і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться від правоти, честі і християнських чеснот, і заповіддю йому на все життя його служити отчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці очей, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова“. По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року…

Старий Гетьман перед сконом своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря генерального Виговського і полковника Полтавського Пушкаренка, який бував уже у походах наказним гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня пополудні».

Безбородько поклав перо і замислився. Не знав Богдан і не міг знати нещасливої долі сина свого Юрася, який мав тоді лише шістнадцять літ, не знав і не міг знати страшної долі народу свого українського і вітчизни своєї, що впадуть вони незабаром у глибоку прірву розбрату, що жде їх розруха і руїна. Руїна його держави, його духу, руїна його діла!

У цю мить думки графа були перервані. У