Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

імператрицею параграф за параграфом весь проект майбутнього указу. Катерина уважно слухала і схвально кивала головою. Проект їй подобався. Що не кажи, а не помилилася вона, що витягла у свій час цього козака з канцелярії графа Рум’янцева. Там би він так і засох писарчуком, а тут виріс ген до яких чинів! Одначе, ніде правди діти, і здібностями його Бог не зобидив! Про який документ не спитай, хоч і двадцятилітньої давності, не заглядаючи в бумагу, чеше, мов по писаному! Пам’ять рідкісна! Та й хитрий достобіса, як і кожен хохол, і весельчак — за словом в кишеню не лізе. З ним не заскучаєш… Правда, і її не раз обманював, але завжди уміє так вивернутися, що й серця на нього не маєш.

Закінчивши, Безбородько склав теку. Та тут Катерина простягнула до неї руку.

— Залиш мені, Олександре Андрійовичу, — хочу уважніше переглянути.

Безбородько ніяк не ждав такої царициної забаганки і на мить отетерів. У теці лежало лише кілька аркушів чистого паперу, текст указу складав на ходу. Як перехитрив сам себе! Що робити?

Він сповз з дзиглика і грюкнувся на коліна. Схопив випещену, великодержавну руку і доторкнувся губами.

— Матінко! Пробач мені великодушно! Я тебе обманув: читав по пам’яті! А проект забув дома, бо дуже вже квапив мене фельд’єгер. Завтра принесу.

Не підводив очей. Знав, що покірної голови і меч не січе. Ждав прочухана.

Та Катерина тільки довірливо потріпала його по щоці.

— Бачу, ви всі обманщики…

Це було прощення.

— Тільки в дрібницях, государине-матінко! В таких дрібницях, яких не треба й до уваги брати! — вигукнув підбадьорений її ласкою Безбородько. — А в значних та великих справах я вам відданий до кінця, ваша величність!

— Я це знаю, графе. Тому й покликала нині, що вірю і довіряю тобі.

Безбородько зрозумів, що основна розмова попереду, і знову присів на дзиглик.

— Я весь увага, ваша величність.

Катерина пильно глянула в вічі своєму співрозмовникові, витримала паузу. Ще раз з притиском сказала:

— Я довіряю тобі, графе, і знаю, що ти умієш тримати язик за зубами.

І знову пауза.

Безбородько губився в здогадах. Навіщо такі застереження? Про що буде мова? Та відповіді не знаходив. Нарешті Катерина промовила:

— Сьогодні вночі я перелякалася, графе. Мені раптом стало так погано, що думала — помру. А помирати поки що не можна, бо не вирішене питання про престолонаслідування.

Вона знову замовкла, ніби спіткнулася, і, видно, думала: продовжувати чи ні?

А Безбородько похолов: йому довірена страшна таємниця! Може скластися так, що доведеться важити головою. О Боже!

Мабуть, вирішивши остаточно довіритися Безбородькові, Катерина продовжила:

— Ти знаєш, Олександре Андрійовичу, що мій син Павло ненавидить мене, що він людина неврівноважена, жорстока, правити імперією не може. Та й допускати його до цього не можна… Я боюсь, що, ставши імператором, він погубить усе моє діло… Отож я хочу законним шляхом позбавити його права на престолонаслідування і передати таке право внукові моєму Олександрові.

— Малий ще… Одинадцять років… — засумнівався Безбородько.

— Малий нетяма порозумнішає, старий дурень — ніколи, — заперечила Катерина і після паузи додала: — Та й сподіваюся я, що не сьогодні помру, а поживу ще… Однак свого часу ніхто не знає, тому маніфест варто заготовити заздалегідь…

— Ви маєте рацію, ваша величність, — погодився Безбородько.

— Тоді й склади як належить цей папір, Олександре Андрійовичу!

— Мені пройти до себе?

— Та ні ж! Сідай тут і пиши! Скомпонуй, будь ласка, так, щоб було все по закону, а я підпишу… Повеліваю після моєї смерті передати трон моєму внукові Олександру!

Безбородько відчув, як у нього похолола спина. По суті, він стає учасником майбутнього державного перевороту. Цим маніфестом усувається від влади наслідник престолу Павло. Якщо якимось чином він дізнається про це, то не зносити горопасі Олександру Андрійовичу голови! Та хіба тільки йому одному? Родові всьому! Переворот — це не жарти! Розправа буде невідворотна і кривава!

Потерпаючи від однієї думки, чим все це може закінчитися, і відчуваючи, як по спині забігали мурашки, він сів до столу, взяв папір, перо і твердо вивів: «Маніфест про престолонаслідування».

Написав короткий текст швидко, прочитав Катерині — і та кивнула головою, схвалила.

— Перепиши начисто!

Переписаний начисто «Маніфест» Катерина уважно прочитала і звеліла подати перо. Безбородько підніс до ліжка невеликий ломберний столик, поставив каламар і подав перо.

Імператриця трохи підвелася і, спираючись на подушку, твердо вивела: «Катерина». Безбородько присипав підпис піском, згорнув аркуш у сувій, перев’язав голубою стьожкою і запитально глянув на «матушку». Катерина поглядом показала на невеличку інкрустовану сріблом скриньку, що стояла на туалетному столику, перед дзеркалом.

— Подай! — Відкривши скриньку, опустила туди сувій, потім закрила кришку і заховала собі під подушку. — Отут йому лежати до мого останнього подиху! Знає про нього Бог та ми вдвох, Олександре Андрійовичу. Отож, якщо переживеш мене, виконаєш мою останню волю — обнародуєш цей маніфест, щоб запобігти сходженню на престол того безумця. А якщо я тебе переживу, то доручу виконати цю місію іншому, кому довірятиму. А тепер — іди! Я хочу відпочити…

5

Тут автор просить вибачення у читача за те, що перериває природний, хронологічний хід подій, і хоче, перескочивши через кілька років, розв’язати туго зав’язаний у спальні імператриці сюжетний вузол про престолонаслідника.

В житті цього не зробити, в романі — все в руках автора, оскільки подальші події давно стали набутком історії.

Після пам’ятного дня, коли був