Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
— Я маю відомості, що ти перша так її назвала.
— З чиїх це слів ви взяли?
— Зі слів самої Катрі.
— Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте? — Луша настовбурчилася. — Може, колись і сказала спересердя…
— Ну гаразд. Облишимо це… Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?
— До пожежі бачила, а коли горіло — ні.
— І яким він тобі здався?
— Був сам не свій.
— А чому?
— Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.
— Як це причарувала? Вона що — ворожка?
— Атож. Я сама бачила, як вона ворожила… От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна — знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї… Та Катря не довго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька… А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?
— Звичайно, уявляю, Лушо, — погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим. — Справді, було йому не легко… А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?
Дівчина стенула плечима.
— Не знаю…
— А коли ти востаннє його бачила?
— Тоді, як жінки вели молодих до хатини — на першу шлюбну ніч.
— І яким він був?
— Як смерть! Ви вже питали про це.
— Що значить — як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?
— Ні, страшний… Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові… А на виду справді — жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: «Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!»
— А ти пішла б за нього?
— А чому б ні? Хлопець як хлопець!
— Він проводив батька та Катрю разом зі всіма аж до хатини?
— Так. Стояв збоку.
— А потім?
Луша завагалася.
— А потім… Я його більше не бачила.
— А ти де була після того, тобто коли Хуржик із Катрею зайшли до хатини?
— Де я була після того? Дай Боже пам’яті… — Луша завагалася знову. — Здається, я пішла до хати. Так, так, я пішла до хати… Там ще стільки було прибирання!
— А як ти дізналася про пожежу?
— Почула крики: «Горимо! Горимо!» І я побігла надвір…
— І прямо куди?
— До дверей, звичайно… Хотіла сповістити молодих, що хатина горить… Щоб рятувалися!
— Чому ж не сповістила?
— Двері були замкнені.
— Знадвору чи зсередини?
— Зсередини.
— А двері куди відчинялися?
— Як звичайно — надвір.
— І що ж далі? Ти нікому не сказала, що в хатині — люди?
— Та всі ж знали! І всі кричали! Я теж! — здивувалася Луша. — Потім я носила воду від колодязя…
— Ну, дякую, Лушо, — Василь Васильович приязно усміхнувся. — Ти допомогла нам прояснити обставини пожежі. Можеш іти!
Луша вийшла. Капніст глянув на суддю.
— Ну, що скажете, Сергію Івановичу?
— Небагато ми прояснили! Все те, що знали і без Луші… А ви як думаєте, пане Капніст? Хто підпалив хатину?
— Ну, так прямо назвати того, хто це зробив, важко. Але що Катря не підпалювала, можу поручитися головою…
— І все ж на кого падає підозра?
— На двох — Василя та Лушу. Так, як ми й думали… Василь у стані несамовитості міг це зробити запросто. Підстави для такого вчинку у нього були… Але поки ми не дізнаємося, де Василь, поки не поговоримо з ним, нічого певного сказати не можна. Підозра — це ще не доказ… Ще вагоміша підозра лягає на Лушу. Якщо припустити, що вона поставила собі за мету вийти заміж за одного з Хуржиків, то мотив злочину наявний: відомстити і Семенові Хуржику, і Катрі одночасно. Причому у неї могла залишитися надія у майбутньому якимось чином опутати молодого Хуржика, повновладного господаря після смерті батька, і вийти за нього заміж. Характер у дівчини твердий. Від свого наміру вона так просто не відступиться…
— Як же вона могла здійснити той свій намір? Я маю на увазі підпал хатини. Навіть стріху підпалити не просто свічкою чи кресалом.
— Так, кресалом хати не підпалиш. Тут потрібне щось інше, — погодився Капніст. — Думаю, що палій зачерпнув чимось із печі, що горіла весь день, жару і підсунув під стріху. Швидше всього він скористався дерев’яним ковшем, який згорів дотла разом з хатиною. Потім підпер двері… Ось така картина вимальовується мені… Виходячи з цього припущення, можна стверджувати, що зловмисник — своя людина і в хаті, і в кухні, і на подвір’ї. Його дії не привернули нічиєї уваги. Отож знову-таки підозра падає на Лушу та Василя.
— Але хто з них?
— Не знаю. Поки що не знаю, — здвигнув плечима Капніст. — Підкреслюю — поки що… Але згодом злочинець може виявитися! А тому моя порада: не треба поспішати з судом, щоб не осудити невинного чи невинну. Це найголовніше! Цими днями я їду
