Проби - Мішель Монтень
Аби іти на смерть і полягти на арені, вони життя
Продають. І хоть панує мир, кожен ворога вибирає.
Манилій, Астрономічна поема, IV, 225
Перші римляни використовували для боїв злочинців, але згодом почали випускати на арену і ні в чому не винних рабів та вільних громадян, що доброхіть продавали себе, а також сенаторів і римських вершників, ба більше, жінок:
Серед рейваху і нових ігр біла челядь, непристосована
До зброї. Ганьбить себе, даючи бої, створені для мужчин.
Стацій, Сільва, І, IV, 51
Усе те видалося б мені дивним і неймовірним, якби ми не звикли щодня бачити тисячі чужинців, які продавали за гроші свою кров і саме життя у сутичках, які їх нічим не обходять.
Розділ XXV
Як не треба прикидатися хворим
У Марціала є гарна епіграма (вони ж бо в нього не всі рівноцінні), де він розповідає втішну історію про Целія. Той, не бажаючи бути на побігеньках у римських патриціїв, вистоюючи при їхньому вставанні, супроводжуючи і розважаючи їх, прикинувся хворим на подагру. Щоб надати своїй вимовці більшої правдоподібності, він казав мастити собі ноги, кутати їх при першій нагоді і вдавав ходу і поставу щирого подагрика. Зрештою фортуна наділила його цим щастям насправді:
Нині Целій
(Що за сила в дбанні про болячку!)
Не вдавано хворий уже на подагру.
Марціал, VII, 39, 8
Десь я натрапив, чи не в Аппіана[145], на подібний випадок з одним римлянином, який, не бажаючи попасти у проскрипції тріумвірів і ховаючись довгий час у криївці в перевдязі, почав ще й удавати однозора. Коли він міг почуватися вже безпечніше і захотів позбутися поліпки, яку так довго носив, то переконався, що справді скривів на одне око. Можливо, що зір у цьому оці притупився через тривалу бездіяльність і вся сила зору перенеслася до другого ока. Ми ж бо відчуваємо, що затулене око передає частину своїх функцій своєму товаришеві, від чого відкрите око розширяється і набрякає. Те саме могло статися і з Марціаловим мудрагелем: відвикання від ходіння, кутання ніг та інші лікувальні процедури могли скеровувати йому в ноги якісь подагричні рідини.
Читаючи у Фруасара про клятву гурту молодих англійських шляхтичів, які присягайся носити пов'язку на лівому оці, поки не переправляться до Франції і не заллють нам сала за шкуру, вчинивши якийсь лицарський подвиг, я часто сміявся на думку, що і з ними, мабуть, приключилася та сама історія, і на батьківщині вони постали всі каправими сліпцями перед своїми любками, задля яких вирушили в цей похід.
Матері цілком слушно лають дітей, коли ті вдають сліпців, кривих, зизооких та жертв інших тілесних вад, бо це може якось зашкодити ніжному дитячому тілу, ба більше: не знаю, як це пояснити, але схоже на те, що доля часто, розважаючись, ловить нас на слові; буцімто на нас чекає недоля, щоб піймати на цьому; я чув про чимало випадків, коли люди, прикидаючись зболеними, потім і справді боліли.
Уже віддавна я призвичаївся прогулюватися, пішо чи кінно, з ціпком чи кийком у руках. Мені навіть подобається з якимсь замилуванням спиратися на палицю. Багато хто страшив мене, що доля колись оберне цю оздобу на костур. Я втішаюся тим, що був би першим у нашому роду подагриком.
Але продовжмо далі цей розділ і побалакаймо про сліпоту. Пліній розповідає про те, як одному чоловікові приснилося, що він отемнів, а назавтра він і справді осліп, зовсім не хворіючи попередньо. Буйна уява могла, як я вже десь казав, датися тут узнаки, і, здається, такої самої думки і Пліній; проте імовірніше, що якісь збурення, котрі позбавили його зору (хай медики при бажанні з'ясують їхні причини) і котрі відчував його організм, сталися спонукою до сну.
Додаймо ще один споріднений випадок: про нього розповідає в листі Сенека. «Знаєш (пише він до Луцилія), що Гарпаста, блазниця моєї дружини, зосталася в домі на мою голову: сам я не терплю таких почвар і, якщо маю охоту посміятися з блазня, мені зовсім не треба ходити далеко: я сміюся з себе. Аж це блазниця отемніла. Я розповідаю тобі про дивну, але правдиву подію: ця небога не чує себе сліпою і весь час в'язне до свого услужника, щоб той вивів її надвір, бо в хаті темно. Віриш, те, що видається нам кумедним, сидить у кожному з нас. Ніхто не знає, що він скупий чи жадібний: сліпі, ті вимагають поводиря, а ми блукаємо самі. Я не амбітний, кажемо ми, але в Римі годі жити інакше, я не тринькало, але місто штовхає на великі видатки; то не моя провина, якщо я оприскливий і ще не постатечнішав, у цьому винна моя молодість. Не шукаймо поза собою нашого нездужання, воно в нас, таїться в наших печінках. І саме тому, що ми не чуємо своєї хвороби, нам так важко зцілитися. Якщо не лікуватися завчасу, як же ми упораємося зі стількома виразками та болячками? Проте ми маємо такий гарний лік, як філософія; інші засоби дають нам утіху після одужання, а філософія і тішить нас і заразом оздоровлює».
Такі слова Сенечині; щоправда, ми одбігли від моєї теми, але читальник на цьому тільки виграв.
Розділ XXVI
Про палюх
Тацит розповідає, що в деяких варварських царків, коли ті прагнули скріпити свої зобов'язання, був звичай щільно прикладати докупи долоні своїх правиць, міцно зчіплюючи палюги; а коли перетиснений палець набрякав кров'ю, вони ранили пучки якимсь легким уколом і висмоктували навзаєм кров.
Лікарі запевняють, що палюх — пан над іншими пальцями і що латинська назва бецмана означає дужак. Греки іменують його контр-рукою, ніби уподібнюючи його до ще одної руки. Мені видається, що й латинці під цим слово розуміють всю руку:
Ні ласкаві слова, ані доторки ніжного пальця
Не могли вже збудити вигаслий пал.
Марціал, XII, 98, 8
У Римі вважалося
