Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
Чоловічок у жовтому чесучевому піджаку з балкона зник, і Йванові відразу стало легше.
— Га, Максиме, чуєш, слухай мені сюди? — запитав він в свого побратима, кума вісімнадцять літ, а віднині і свата. — Може, того клятого доктора, — він кивнув на порожній мавританський балкон, — по–сусідському теж… запросити треба? Все ж таки — сусіди з дев'яносто сьомого року. Га, раз таке діло? Як міркуєш, Максиме?
— А чого ж! — зразу схвально відгукнувся Максим, пишаючися, що й цього разу вирішальне слово надається йому, отже, авторитет його безперечно зростає. — І запросимо! Нехай знає, інтелігент, нашу робочу цивілізацію! От зараз удвох підемо і запросимо. На дорозі переймемо. Він саме в Олександрівську лікарню зараз поспіша…
Максим затупцював, готовий зразу бігти, і таки справді побіг, бо саме в цей час грізна Марта, вперши руки в боки, наближалась до нього — сувора, неначе на розправу.
Розправа і йшла. Хіба могла Марта дати згоду на те, щоб кров її, її рідна дочка, та пішла під безбожний вінець?
Та меткий Максим вже був за ворітьми.
— Іване! — гукав він аж з вулиці. — То я пішов присоглашати! А йди–но мерщій! Стільки діла: треба ж і прапора позичити, і людей обійти. Не барись: вже сонце високо!
Харитон Києнко з досадою шваркнув кашкетом об землю:
— Ат! Як до діла, то треба б по чарці і — на–гора! Як у нас на «Марії–біс», А то… починається антимонія!
Ой у полі та овес рясний
1
А втім, зразу й виявилося, що обрядити весілля не так просто.
Хоча найвідповідальніші етапи шлюбного обряду — сватання з колупанням печі та заручини з журливим дівич–вечором — і були вже втрачені безповоротно через нетерпеливість молодого покоління, одначе всі інші ланки з довгої процедури одруження ще можливо було виконати. А додержати процедури потрібно було неодмінно — в ім'я дальшого щасливого життя молодого подружжя.
На цьому затялись, вірні традиціям дідів, Марта з Меланею при одностайній підтримці жіноцтва цілої вулиці.
Попів — раз вони ставали в непримиренний конфлікт з принципами батьків, здобутими за п'ятнадцять літ відвідування потаємних соціал–демократичних гуртків, — нехай тимчасом і не треба: Меланя з Мартою поміж собою вирішили спокутувати гріх тим, що, коли вродиться мале, потай охрестити його в церкві. Але без рушників, гільця, короваю і танців навколо діжі, як це одвіку в народі повелося, — одруження, за категоричним свідченням усього жіноцтва з Рибальської, не могло бути визнане дійсним.
Мужчини зробили були спробу опиратися і висунули пропозицію просто сідати до столу, тільки зліплені будуть вареники з сиром. Однак під несхитним натиском дружного жіноцтва примушені були здати позиції.
Тим–то Данило — молодий, але на правах нареченого — був, як і належить нареченому, відряджений наймати музики та обійти сусідських парубків із запрошенням «на першу чарку», а також і до лаврської проскурниці пані Капітоліни — за тим, що в чарки наливають.
Тосю — молоду, яка, проте, не виконала ще неодмінних обов'язків нареченої, — нагнали до хати збирати плече'ві рушники для сватів, білі хусточки для свекра та дружок, а для жениха — червону квітку до шапки. Виявилося, що пришиття червоної паперової квітки до шапки жениха руками самої нареченої конче потрібне, бо означає, що віддається дівчина не з примусу, а з власної волі й палкого кохання.
Після того належно навчені були й Іван з Максимом. Йти по поважних сусідах, кланятися і запрошувати на весілля вони, виявляється, повинні були неодмінно з ціпками в руках — дарма що обидва почувалися цілком на силах і костурів не потребували. Палиця в руках батька була, виявляється, не просто ковінькою, а — патерицею, посохом глави роду і символізувала необмежену владу батьків.
Тим часом дівчата, які були вже признані дружками, затягли «Ой у полі та овес рясний, а в садочку виноград красний» і зрубали під парканом у садочку Колибердів молоденьку чотирирічну вишеньку, всю в біло–рожевому шумовинні весняного цвіту. Таким чином, найбільш урочиста процедура виття весільного гільця була розпочата. З гучним співом «виноград, виноградочку, просю тебе та на порадочку» красуня–вишенька була внесена в хату Брилів, де вирішено влаштувати весільну вечерю. З жалісним «просю тебе, та порадь мене, тільки просю, та не зрадь мене» вишеньку встановлено край столу, якраз навпроти покуття, де належало сідати молодим при весільному столі. Мами — Марта з Меланею — перші кинули на розкішне гілля, де за цвітом не було видно й молодого листячка, пригорщі хрещатого барвінку. Після того всі дівчата — одна перед одною — почали чіпляти на пагінці хто букетик фіалок, хто дзвоники еону, хто барвистої заполочі чи й паперову квітку. Притому дівчата вели розпочату пісню далі:
Як я піду та за нелюба, То не цвіти, виноград, красно, Не роди, виноград, рясно! А як піду я за милого, То цвіти, виноград, красно Й зароди, виноград, ягід рясно…Полишивши дружкам гільце і молоду,
