Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

зараз же до неї, немовби уві сні, понесеться вершник на крилатому коні… Потім розплющила очі. Незважаючи на побоювання, дорога лишалася порожньою. Одразу ж уява намалювала перед її очима жахливу картину: міські ворота, шибениця, вітер розгойдує удавку… Порив вітру дмухнув так раптово, що ледь не зірвав з неї плаща. Біля самої землі закрутився вихор, завиваючи у пучечки полин. Важка хмара попливла над головою, не віщуючи нічого доброго. Довколишній світ занурився у майже непроглядну пітьму. Потім важку хмару розкололи вогненні тріщини. Марина кинулася до схожого на зруб храму.

Раптом зовсім неподалік (принаймні так їй здалося) у землю вдарила люта блискавка, оглушливо загуркотів грім. Марина ж з розбігу вдарилася боком у двері, щосили закалатала у них і перелякано заволала:

— Відкрийте!!! Впустіть мене!!!

— Зараз впущу, молодице, — пролунав позаду гучний бас.

Від несподіванки Марина голосно зойкнула.

— Не бійся мене, красуне. Я не ведмідь, я всього лише тутешній піп, — пробасив священик, копирсаючись у складках довгої ряси. Був він гладкий, широкоплечий і високий на зріст. Довге поплутане волосся й кошлата борода робили його схожим на страшну тварину, проте жодних зовнішніх ознак агресії він не виявляв, тому Марина поступово заспокоїлася.

Нарешті піп відшукав ключ і відімкнув двері, однак, попри очікування, Марину всередину не впустив, залишившись разом із нею на порозі. Тут сяйнула сліпуча блискавка, й жінка з переляку заголосила:

— Падре, благословіть мене!

— То ти, добра жінко, дотримуєшся латинської віри[4], як я подивлюся?

— Пустіть мене усередину, святий отче, адже мій син вашої — грецької віри!!! Присягаюся!..

Знов із небес вдарила блискавка. Раптово піддавшись незрозумілій паніці й не знаючи, якими ще словами можна переконати попа, Марина відіпхнула його й забігла до храму.

— Е-е-е, стривай, так не можна! — пробасив піп, пішовши за нею.

— Святий отче…

– Євлампій. Називай мене отцем Євлампієм.

— Отче Євлампію, прошу вас, благаю: врятуйте мене й мого синочка від стрільців! — у голосі жінки забриніли сльози. — За нами женуться!!! Нас упіймають і вб’ють, неодмінно вб’ють!!! Врятуйте, отче!..

— Ти просиш про неможливе, — при згадці про стрільців священик мимоволі здригнувся. — Та й куди ж я вас двох сховаю?!

— Отче Євлампію…

— У мене самого дружина та ще й п’ятеро дітей!..

— Але ж отче Євлампію!..

— Як же я можу владі суперечити?! — священик перейшов на свистячий шепіт, хоча сторонніх у храмі не було.

— Я вам заплачу! — відчайдушно скрикнула неборачка.

— Тихо!.. Не можу, однаково не можу…

— Та хоч би синочка мого до себе візьміть! Він же віри грецької…

Священик недовірливо глянув на загорнене в козячу шкуру маля. Було очевидно, що він вагається. Не давши отцеві Євлампію отямитися, жінка дістала з-під плаща гаманець і гарячково зашепотіла:

— Отут гроші на його виховання. А також на зведення нового храму. Багато, багато грошей! Ви за все життя стільки не бачили, скільки у цьому гаманці. І все, все це вам — тільки врятуйте синочка, благаю!..

Сказавши це, Марина широким жестом розсипала червінці по всій церкві. Розрахунок був вірний: від такої кількості золота, що казна-звідки виникло в руках незаможної (якщо судити за обшарпаною сукнею та брудним плащем) мандрівниці, піп відверто обімлів. Кілька секунд він жадібно хапав широко роззявленим ротом повітря, потім дещо заспокоївся й насилу вимовив:

— Ну, добре, добре! Гаразд!.. Давай сюди твого сина.

Вона передала отцеві Євлампію загорненого в козячу шкуру малюка, після чого зняла з підмізинного пальця невеличкий срібний перстеньок з печаткою (останній, який не встигли відібрати підступні грабіжники на березі річки) і також простягнула священикові:

— Це віддасте йому на повноліття.

— А ото вже як вийде! — закопилив губи піп. — Я віддам твого сина на виховання до поважної родини, а там…

Але, спохопившись, одразу ж додав:

— Утім, дякую за щедре пожертвування на храм, добра жінко. А тепер іди звідси якнайшвидше, далі тобі залишатися тут не можна. Знайдуть вас удвох у мене — ой, станеться лихо, неодмінно станеться! Тож прощавай.

І поспіхом виштовхав Марину за двері.

«Нехай же буде, як буде! Але хоча б синочка вдалося врятувати», — подумала вона і, востаннє озирнувшись на непоказну церковку, побігла геть, не розбираючи дороги.

Отець же Євлампій ретельно причинив двері храму, з усією можливою швидкістю зібрав золоті монети у гаманець і разом зі срібним перстеньком сховав за ікону Миколи Чудотворця. Тоді лише розгорнув козячу шкуру й побачив чорняве хлоп’я в самій лише спідній сорочці. Дитина була міцною на вигляд, тільки занадто вже худорлявою.

«Нічого, от відпочине дитятко, у мене поживе, тоді й відгодується. Самі ж його й виховаємо», — подумав священик. Тут дитина потягнулася, розплющила жваві, трохи розкосі оченята й заплакала. Не звернувши