Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко

У 1582 році Андрій Немирич оженився на Марії з роду Хрептовичів-Богумських, у посагу дружини одержав селище Черняхів на березі річки Очеретянки, що згодом перетворилося на центр володінь усього роду Немиричів. У благодатній долині князь побудував дерев’яну фортецю — і потягнулися туди селяни й ремісники… Містечко розросталося дуже швидко.

Сам Андрій був православним, натомість його дружина Марія — кальвіністкою. У зрілому ж віці вона перекинулася до громади послідовників італійського діяча Реформації, відомого гуманіста Фауста Социна. Социніяни (вони ж аріяни) приділяли величезну увагу питанням моралі та вважали, що не так уже й важливо, яких вірувань дотримується людина — головне, щоб життя проживала відповідно до євангельської моралі. Отже, аріянство було не стільки релігією, скільки етичним вченням.

Саме завдяки наполегливим зусиллям Марії, дружини князя Андрія Немирича, на початку XVІІ століття Черняхів перетворився на один із центрів поширення социніянства. Що ж до самого Андрія, то він релігії не змінював, але й перешкод дружині не чинив, тому заходилась вона будувати аріянські храми, збирати синоди й виховувати їхніх дітей у дусі віровчення социніянського братства.

Отак і вийшло, що наступні покоління князів Немиричів, попри успадкований непростий характер і схильність до авантюрного, аж ніяк не мирного життя (що засвідчувало саме їхнє прізвище), захопилися настільки аскетичним протестантським вченням, як аріянство!

Социніяни високо цінували освіту, тому молоді представники їхніх заможних сімейств неодмінно починали навчатися на батьківщині в одній з аріянських шкіл, а потім відправлялися в освітню подорож Європою: адже щоб відстоювати свої погляди у протиборстві з ворожим католицьким оточенням, розум потрібно було тренувати не гірше від тіла, а пером володіти настільки ж вільно, як і шаблею…

У 1603 році старший син Андрія й Марії — молодий княжич Стефан Немирич разом із групою аріянської молоді здійснив свою освітню поїздку до Європи. Повернувшись додому, оголосив про перехід із християнства в аріянство. Його сестра Олександра навернула в цю віру чоловіка — Романа Гойського, який згодом став київським воєводою. Ревною аріянкою була також дружина Стефана Немирича — Марта з роду Войнаровських. У дусі социніянського вчення виховувалися й їхні діти: сини Юрій, Стефан, Владислав, дочки Софія, Гелена й Катерина.

Літо стояло тепле й сухе, майже без комарів. Ранок того фатального дня, коли життя Марини докорінно перемінилося, починався досить буденно.

Уночі їй наснився незвичайний сон. Два намети і два човни стояли в очеретах. Усе було мирно, немовби й немає ніякого повстання, а козаки не гинуть від бердишів і куль стрільців. Снилося їй море, насправді ніколи не бачене нею наяву, снилося незнайоме біле місто й чудовий великий корабель, готовий до відплиття. Блаженний сум розставання відчула Марина уві сні… й саме тут її розбудив лемент птаха в очеретах.

Вона стрепенулася, піднялася, але потім знов опустилася на м’яку перину. Знов заплющила очі — і в легкому досвітньому серпанку одразу виникло загадкове біле місто на зелених пагорбах, огорнуте золотим сяйвом вранішнього сонця. Зненацька картинка помінялася: несеться їй назустріч крилатий огир із горбатим стариганом на спині. Старий підхопив її сина й полетів до перехрестя доріг перед в’їздом у місто. Там, де обабіч дороги спалахував синім світлом великий дерев’яний хрест, біля воріт у казкове місто, горіла-сяяла криваво-червоним вогнем лиховісна шибениця.

Увесь день перелякана Марина думала про прихований сенс того сну, але нічого путящого їй на розум так і не спало. Що це за велике місто? При чому тут хрест? І що за палаюча шибениця привиділася їй?..

Коли більше не лишилося сил шукати розгадку сну, нарешті приїхав Іван Заруцький. Марина одразу ж кинулася до свого захисника, тільки-но той увійшов у намет. Він обійняв жінку, яка ледь відчутно тремтіла, міцно пригорнув до грудей і, зазирнувши в зелені очі, величезні й бездонні, насторожено запитав:

— Марино, що з тобою сталося під час моєї відсутності? Чи хтось насмілився скривдити тебе?

Вона заперечно мотнула головою й відповіла тихо, намагаючись не виявляти занепокоєння:

— Все добре