Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

повернешся з гори. Я не дуже знаю, що там нарозказував Сулайєд тобі й твоєму братові, але здогадуюся. Твій батько сказав, що то чоловік, що бачить майбутнє. Важлива людина, яка захищає нас від наших ворогів. Всі поважають його, ніхто не зважиться не підкоритися йому. Твій батько боїться його. Я ж, щойно зустрівши його, побачила, наскільки він пихатий і нахабний. Твоєму батькові не слід було дозволяти йому переступати поріг нашого дому. Хто дав йому право приходити до людей і відбирати їхніх дітей? Я не дурна. Я знаю, що йде війна, потрібно приносити жертви. І я знаю що ви обидва, ти і твій брат, сміливці. Ви сказали батькові, що для вас буде честю й святим обов’язком понести той пояс. Він передав мені ваші слова. Ви готові йти слідами Галіма й багатьох інших. Він вражений. Він пишається вашою рішучістю. Бог дав нам двох найкращих синів у світі, але я, Амеде, не найкраща у світі мати. Пам’ятаєш мою кузину Гажмі? Ти нічого не пам’ятаєш, авжеж? Вона хворіла. У Азіза та сама хвороба. Його кістки поволі зникають. Неначе тануть у його тілі. Твій брат помре, Амеде.

— Я не вірю тобі.

— Не звинувачуй матір у брехні. Так сказав твоєму батькові лікар з великого міста. Азіз може не дожити до наступного врожаю. Не плач, мій любий, це занадто важко, прошу тебе, не плач.

— Мамо.

— Послухай, Амеде, послухай. Я не хочу, щоб ти одягав той пояс.

— Що ти таке кажеш?

— Я не хочу втратити обох синів. Поговори зі своїм братом, переконай його зайняти твоє місце.

— Ніколи.

— Скажи йому, що ти не хочеш брати того пояса.

— Це неправда.

— Скажи йому, що ти боїшся.

— Ні!

— О, Амеде, мій хлопчику. Азіз буде щасливішим, якщо помре там! Знаєш, що інакше чекає на нього? Він помиратиме в своєму ліжку в невимовних стражданнях. Не позбавляй його гідної смерті, після якої Бог прийме його з усіма почестями як мученика. Благаю тебе, попроси Азіза зайняти твоє місце. Не говори нікому, в першу чергу твоєму батькові, це залишиться нашою таємницею аж до смерті.

Амед повернувся до ліжка хитаючись, як маленька примара. Тамара залишилася сидіти на лавці під світлом місяця. Вона силкувалася вгамувати калатання власного серця. По довгій хвилі вона простягнула руку до найближчої троянди. Кінчиками пальців вона пестила пелюстки. Тамарі здавалося, що вона бачить, як дихає серце квітки. «Запах квітів — їхня кров, — якось сказала їй Шагіна. — Квіти відважні й щедрі. Вони розливають свою кров, не переймаючись власним життям. Тому вони так швидко в’януть, виснажені тим, що пропонують свою красу кожному, хто хоче її бачити». Шагіна посадила ці троянди після народження близнюків. Так вона відсвяткувала появу на світ онуків. Тамара різко підвелася з лавки й почала зривати троянди. Її долоні кровоточили, поранені шипами. Вона ненавиділа себе. Оту огидну думку, яку сама й озвучила: вона послала на смерть свого хворого сина.

Назавтра голос розбудив Амеда задовго до того, як прокинувся його брат. На диво голос мав той особливий акцент і ритм, який був у Галіма. Жодного сумніву. То був його голос. Той голос говорив у ньому, але насправді до нього не звертався. Він був ніби піснею, співаною ніким і якій не потрібні слухачі, щоб існувати.

«Моя мотузка обірвалася... моя мотузка обірвалася...», — повторював голос Галіма.

На якусь мить Амеду здалося, ніби молодий чоловік повернувся з країни мертвих і знаходиться в кімнаті.

«Моя мотузка порвалася... і вітер тут був ні до чого... жахливий гуркіт порвав мою мотузку... з моїх вух тече кров... я вже нічого не чую...»

Амед скочив на ліжку й озирнувся навкруги. Він нікого не побачив у сутінках кімнати. Він добре знав, що не знайде в кімнаті нікого, крім брата, який іще спав.

«Я наближаюся до сонця... вище... вище... вітер ні до чого... це гуркіт... я нічого вже не чую... і я вже не бачу землі... білясті хмари ховають мене... і ніхто вже не може мене помітити...»

Амед затулив долонями вуха, та голос від того став іще гучнішим. Світало. Перші промені сонця торкнулися вершечків помаранчевих дерев, що виднілися вдалині. Він давно не бачив, як синішає небо. Голос поступово стихав. Коли він затих повністю, Амед знову ліг. Він чув, як калатає його серце. Він міцно обійняв Азіза. Він так притиснувся своїм тілом до братового, неначе хотів розчинитися в ньому.

Йому наснилося, чи мати справді сказала, що в брата кістки поступово тануть? Йому наснилося, чи мати дійсно сказала, що братові буде краще, якщо він висадить свої кості в повітря з іншого боку гори? Тіло, яке він обіймав, раптом видалося таким крихким... Ні, він не дозволить Азізу нести замість себе пояс з вибухівкою.

Азіз прокинувся і різко відштовхнув його.

— Що ти робиш, Амеде?

— Нічого. Вставай, уже пізно.

Люта смерть батьків не вплинула на повсякдення Загеда. Навпаки, він працював іще затятіше. Помаранчевий сад в його очах став іще ціннішим. Тепер він став і священним місцем поховання його загиблих батьків. Загед перевіряв кожне дерево, обрізав хворі гілки, поливав з таким відчуттям, наче священнодійствував. Запах, який підіймався від землі, його заспокоював, вселяв віру, що майбутнє ще має сенс. Він почувався в безпеці поміж своїми деревами, неначе жодна бомба не зможе подолати щит їхніх крон. Його серце відчувало: оці насадження помаранчів — єдині його друзі.

Цього дня, обіпершись спиною об дерево, Загед дав волю сльозам. Він думав про свого батька Муніра. Що той зробив би на його місці? Кого б він вибрав: Амеда чи Азіза? Сидячи під кроною помаранча, якого щойно обрізав, він очікував на якийсь знак від покійного батька. Увесь ранок Загед обдумував, що він скаже Амеду.

«У будь-якому разі, — нарешті сказав він собі, — немає сенсу відправляти на смерть одного, коли знаєш, що вона вже торкнула своєю невидимою рукою іншого. А що тут вдієш?»

Він витер сльози й вийшов із помаранчевого саду. Біля будинку він зупинився подивитись, як граються в саду його сини. Ті щойно пішли від матері після імпровізованих уроків на кухні. Загед невпевнено попрямував до них. Амед з Азізом відчули його присутність і пішли назустріч, дивуючись, що батько не працює о цій порі. Він мовчки дивився на них обох, неначе бачив їх уперше а чи востаннє, він уже й сам не знав, яке почуття змушувало стискатися йому горло. Він узяв