Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі
«Колись давно я мав звичку приходити сюди, — сказав він їм. — Мені було стільки ж років, як і вам. Я їздив тут на велосипеді з кількома друзями. Потім залишав його при дорозі й пішки поміж камінням ішов шукати пригод. Тоді ще водилися вовки. Але вовки тепер зникли. Залишилися тільки змії. А ще були кедрові гаї. Чарівні дерева. На сьогодні в околицях їх залишилося небагато, можна перерахувати на пальцях однієї руки. Гляньте, там он видно одного. Бачите, там, біля підгірка? Еге, цього кедра я знаю, як брата. Йому щонайменше дві тисячі років, і в дитинстві для мене найбільшою втіхою було вчепитися в його гілля і видертися на самий вершечок! Серед моїх друзів я був єдиним здатним на такий подвиг. Я не боявся, хоча мені й трохи паморочилося. Видершись на найвищу гілляку, я годинами милувався рівниною. Там нагорі я здавався собі кимось іншим. Я бачив минуле і майбутнє одночасно. Я почувався безсмертним... недосяжним! Я бачив обидва схили гори, варто було лише повернути голову. У дні, коли небо було синім, мій погляд ковзав, як на крилах орла. Ніщо не могло його зупинити. На сході видно було жовту землю вашого дідуся Муніра. Я називав його дурнем. Хотіти посадити дерева по цей бік гори! Я кидав у нього образами. Я не боявся так чинити. Бо добре знав, що він не зможе мене почути. Ніхто не міг мене чути, коли я висів на вершечку дерева, ніхто!»
Сулайєд змовк і уважно поглянув на небо, неначе почув, як пролетів літак. Та в небі не було нічого, навіть птахів не було. Сулайєд востаннє затягнувся цигаркою. Він відкинув недопалок, наче щигля дав, а потім схопився за пістолета-кулемета. Став у джипі на повен зріст і розрядив магазин у напрямку кедра. Від звуків пострілів у хлопчаків перехопило подих. Вони прийшли до тями, лежачи на підлозі джипа. Сулайєд кинув зброю і схопив їх за шиї, як це раніше зробив у помаранчевому саду їхній батько. Руки у Сулайєда були м’язистими. Він аж пашів силою.
«Здогадайтеся, — сказав він сповненим гордості голосом, — що бачили мої дитячі очі, коли я звертав їх на захід? Не цей шматок сухої землі, на якій ваш дід надривав собі пупа, зовсім ні! Невже не маєте жодної уяви, що я бачив там згори! На заході — там долина, в якій наші предки розбили чудові сади. То був рай. Справжнє диво, кажу вам! А вдалині, за довгою лінією евкаліптів, видно було край села. Між будинками мешканці посадили фініки і пальми. Наша земля простягалась аж до підніжжя величезного гірського хребта, який тягнеться вздовж океану. Зі свого сідала я на все горло декламував слова нашого великого поета Нагаля:
Рай зроблено з води, піску і неба
І погляду, який не зупинить.
А погляди — таємні речі світу.
Тож не вбивайте їх.
Але якщо сьогодні видертися на той хворий кедр, то що побачиш? Або ти, агов, скажи-но, що ти побачиш?»
Сулайєд труснув одного з хлопців за плече.
«То ти нічого не скажеш? Що ти побачиш тепер?»
Він знову струснув його, щоб зробити боляче. Амед мовчав.
«Ти язика проковтнув, чи що?»
Амед був настрашений. Сулайєд вийшов із джипа. Ступив кілька кроків. А тоді повернувся до дітей. З силою вдарив чоботом по колесу джипа. Крапля піни зблиснула в кутику його губ.
«Врешті-решт, ваш дід Мунір мав рацію, — прокричав він з гіркотою. — Він посадив свої помаранчі з правильного боку гори! Ану, виходьте з джипа! Не дивіться так на мене. Ви добре знаєте, чому я привіз вас сюди».
Сулайєд виштовхнув хлопців з джипа. Амед узяв брата за руку. Його власна рука тремтіла.
— Ви знаєте це місце, мені все відомо. До того, як почалися бомбардування, ви любили приходити сюди. Я навіть бачив вас якось на велосипедах. Ви бували тут, еге ж? Я певен, що бували. І навіть знаю, чому. Ви розповідали Галіму. А Галім розказав мені.
— Ми нічого не розповідали Галіму, він збрехав, — поквапливо відповів Амед.
Сулайєд посміхнувся. Він поклав руки на плечі Амеду.
«Не бійся, малий, ти не зробив нічого поганого».
Амед вивільнився. Він кинувся бігти до ґрунтової дороги. Сулайєд обернувся до другого хлопчини. І запитав хто він, Амед чи Азіз.
«Я Азіз».
Сулайєд знов обернувся до Амеда, що втікав. Він гукнув до нього: «Амеде, Амеде, послухай мене, Галім роказував мені про той день, коли порвалася мотузка у вашого повітряного змія. Я знаю, що трапилося того дня. Бог великий. Це Він розірвав мотузку вашого повітряного змія. Вір мені, Амеде! Він розірвав мотузку, щоб все сталося так, як воно мало статися».
Амед зупинився. Сулайєд взяв за руку Азіза і підвів до брата. Вони вмостилися втрьох у затінку скелі.
— Ви прийшли сюди, щоб запускати повітряного змія. Усі діти в окрузі знають, що тут найкраще місце для запусків. Але відтоді, як почалися бомбардування, ніхто не ризикує вже сюди приходити. Ви ж двоє прийшли, не зважаючи на небезпеку. І ваша мотузка порвалася. І звільнений повітряний змій полетів, немов би хотів там, на узбережжі, з’єднатися з безкрайністю океану. І раптом вітер вщух. Як зачарований. Ви спостерігали, як повітряний змій спускається з неба і зникає по той бік гори. І ви рушили його шукати, ніби то був найцінніший у світі скарб. Папір і вітер. Уявляю його, отого вашого неймовірного змія. Різнобарвного і яскравого. Може, він був схожий на птаха чи дракона. А може, на бабку?
— Ні, ні, нічого такого, — мовив Азіз. — його зробив наш дідусь Мунір. Тільки папір і вітер, як ви сказали.
— І ви подерлися на гору. Правда? Відповідайте!
— Треба було повернутися додому зі змієм, інакше довелося б відповідати на безліч питань батька, — пояснив Амед.
— Так,— підхопив Азіз, наслідуючи батьків голос: «Де ви його загубили? Ви безсердечні. Згубити подарунок дідуся! Де вас носило?»
— Він почув би нашу відповідь, — вів далі Амед. — І ми сказали б правду, ми не можемо брехати батькові.
— Дуже добре, ніколи не можна брехати тому, хто дав вам життя.
— Батько повбивав би нас, — вів далі Азіз, — якби дізнався, що ми були аж тут. Потрібно було повертатися з повітряним змієм. Ми подерлися на гору. Вона не надто висока. І там є така собі подоба дороги, що зміїться між камінням. По ній було легко йти. Ми сміялися. Було захопливо
