Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі

— Та, зроблю все.

— Твій батько не повинен запідозрити підміни. Буде просто жахливо, якщо він дізнається. Мені страшно навіть подумати, що станеться.

— Не тривожся, за кілька днів я стану таким же худим, як Азіз, і ніхто не зможе нас відрізнити.

— Я зможу.

— Так, ти зможеш, але ніхто, крім тебе.

— Я зрозумію, якщо ти зненавидиш мене.

— Ось, я закінчив перебирати рис.

— Дякую тобі, Амеде.

— Я ніколи тебе не зненавиджу.

— Я поріжу себе ножем.

— Навіщо?

— Ми поміняємося місцями останньої миті.

— Ти про що, Азізе?

— Як раз перед тим, як ти підеш з Сулаєдом, я влаштую так, щоб поранитися ножем. Але не насправді. Ти ж повинен будеш порізатися по-справжньому.

— Що ти таке кажеш, не розумію.

— Тобі треба буде тільки трохи порізатися. Ти поріжеш ліву руку. Дивись, не переплутай, Амеде, ти поріжеш собі ліву руку.

— Та добре. Але я все ще не розумію, навіщо.

— Я ж візьму трішки баранячої крові.

— Баранячої крові! — розгублено повторив Амед.

— Щоб повірили, що я поранився. Я мазну по руці, а потім обмотаю її ганчіркою. Після того, як поміняємося, я її змию. Ніхто не побачить рани на моїй руці. А на твоїй, усі бачитимуть.

— Бо поріз буде справжнім, — сказав Амед, нарешті починаючи розуміти, до чого веде брат.

— Точно. Не залишиться жодних сумнівів. Ти будеш Азізом із порізаною рукою, а я буду Амедом, готовим іти з Сулайєдом.

— Азіз із порізаною рукою, — зітхаючи, повторив Амед.

Обидва брати лежали на даху будинку. Перші зорі щойно зійшли. Вони з’являлися на небі одна за одною, аж поки не зрешетили його десятками мерехтливих вогників. Амед з Азізом взяли за звичай підніматися нагору, щоб насолодитися прохолодою. Вони лежали горілиць біля великого бака для води, а їхні погляди тонули в безкінечності ночі.

— Не сумуй, Амеде. Скоро я теж буду там, нагорі. Пообіцяй, що приходитимеш сюди щодня, щоб розказати мені, як минув твій день.

— Як я знайду тебе серед усіх тих зірок?

— Ходімо спати. Я трохи змерз.

Амед торкнувся братового лоба. Той палав.

— Ти хворий?

— Трохи стомився. Ходімо. Може, Сулайєд приїде вже завтра. Ходімо спати.

Назавтра Азіз поводився з братом, як маленький генерал, віддаючи йому без кінця всілякі накази. Амед дозволяв собою командувати, вражено спостерігаючи за тим, хто незабаром віддасть своє життя.

Азіз увесь час повторював, що той не повинен непокоїтися, все пройде добре. Дуже просто, вони повинні навчитися все робити однаково. Хоча вони були близнюками, однаковісінькими, їхні батьки рідко помилялися. Тільки їхня бабуся Шагіна все життя без упину плутала їх. Вони навіть почали підозрювати, що робила вона так навмисне, щоб покепкувати з них. Тож потрібно, щоб їхня схожість була не лише фізичною, а й відбивалася в їхній поведінці.

— Диви, ти рухаєшся, мов общипана курка.

— Зовсім ні, — огризнувся Амед.

— Правда-правда! Ти нервуєшся. Постійно підскакуєш, замість того, щоб просто іти.

— А ти, ти сам! Ходиш, мов сонна риба.

— Дурню! Риба не ходить.

— Не ходить, та якби ходила, то саме так, як ти!

—Гаразд, я перестану човгати, а ти ставитимеш ноги на землю на кожному кроці. Тоді ми ходитимемо однаково. Спробуй!

Азіз і далі давав вказівки братові, щоб стерти всі відмінності між ними. Він указав Амеду яких жестів той має уникати, і які інтонації могли б поставити під загрозу їхній обмін. Це стало для них грою, з тою лише різницею, що в ній не буде переможця. Дивно, та Азіз жодного разу не зауважив різниці, яка найбільш впадала в око, яка дозволила б їх розрізнити відразу, якщо подивитися на братів, які стоять поряд: його худорлявість. Неначе він не зауважив, що втрачає вагу, відколи захворів. Амед же, як і радила йому мати, робив так, щоб не доїдати все, і навіть підкладав свою їжу в тарілку брата без його відома. Тамара іноді допомагала Амеду, сипала йому менше й клала подвійні порції Азізу. Але їй довелося це припинити, коли Азіз якось зауважив, що вона несправедливо поводиться стосовно брата. Вона злякалася, що він здогадається про їхню з Амедом змову. Тамара кляла себе багато разів на день. Вона почувалася такою винною, і їй було так соромно, неначе вона змовилася з одним сином, щоб труїти іншого маленькими дозами, тоді як вона любила їх обох усім своїм серцем. Та вона була рішуче налаштованою , щоб не дати цій безкінечній війні відібрати у неї її обох синів. А тому, що Амед не худнув досить швидко, Тамара порадила йому блювати після вечері. Вона знала від свого чоловіка, що Сулайєд повернеться ще до початку збору врожаю, який наближався. Амед, плачучи, блював, з пальцями в горлі.

Вони бачили, як батьки поїхали до села. Батько позичив у сусіда вантажівку. Він поїхав купувати пестициди. Тамара напросилася його супроводжувати. Вона любила бувати в селі, відволікатися від щоденної рутини, випадково зустрічатися з іншими жінками, роблячи закупи. Вона привозила хлопцям солодощі і, — якщо випадала нагода, бо вони були дорогими і їх було важко знайти, — ілюстровані журнали з коміксами.

Щойно вантажівка зникла на дорозі, Азіз ухопив брата за руку й потягнув до повітки.

— Ходімо, не будемо марнувати час! Ключ у тебе?

— Він завжди зі мною.

Азізу не терпілося знову побачити пояс з вибухівкою. Відмикаючи двері, Амед кинув погляд на дорогу, щоб упевнитися, що батько не вирішив повернутися. Щойно двері відчинилися, Азіз поспіхом кинувся вглиб повітки й дістав з-під брезенту полотняний мішок.

— Ходімо в сад!

— Занадто ризиковано.

— Ні ж бо, вони повернуться не раніше, ніж за годину. Ходімо, Амеде, давай!

Амед ішов слідом за братом, хоч і не був надто впевненим. Вони сіли під кроною великого помаранча. Повітря було сповнене його солодкуватим ароматом . У верховітті гуділи бджоли. Азіз, затамувавши подих, дістав із мішечка пояс.

— Важкий.

— Батько сказав, що мені треба звикати до його ваги.

— Дай мені ключ. Нехай буде у мене. Щойно випадатиме можливість, я йтиму до повітки, щоб вправлятися з ним. Слід бути готовим, коли настане час іти.

Амед неохоче віддав брату ключ. Азіз підвівся, щоб приміряти пояс, і ступив кілька непевних кроків.

— Його треба сховати під сорочкою.

— Знаю, не дурний.

— То й сховай!