Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

додому, ти кидаєшся стрімголов із греблі в долини, ще вкриті плямами снігу і потрощеними дзеркальцями криги. І… провалюєшся крізь крихке льодове скло по коліна у трясовину. А Божечку, хоч би не втопитися! Бо ж тата не побачиш… Рачки видираєшся з калабані на тверде і, вже обминаючи підступну кригу, біжиш по розмоклій стежці, ковзаєшся, падаєш, встаєш і знову біжиш. Холодна брудна вода хлюпає через халяви кирзових чобіток, заважає бігти. На бабиній Наталчиній леваді зупиняєшся, виливаєш із кирзачків намул і біжиш далі… Як у важкому сні, ніби на одному місці… Ніби сто років біжиш, нарешті, на сто першому — ваш город, і садок, і межа, і ти стежкою по ній — догори… А сердечко б’ється десь під горлом, готове вискочити, випурхнути…

Ще трохи — і ваша хата. І двері… Заходиш — а там уже повно людей. Хто плаче, хто сміється, і всі разом говорять… Тато знімає шапку, хреститься на покуть, і… тобі перехоплює з дива подих… цілує маму! В губи! При людях! Ти такого ще не бачила! Добре, що баба Наталка не бачать… Але баба Наталка бачать! Сидять коло баби Тетяни на полу (таке теж уперше бачиш) і… плачуть! Обидві. І ти собі, дивлячись на них і на тата, змарнілого, худого, налисо стриженого, але живого свого тата, заходишся щасливим ревом.

… І такий був Великдень у твоєму житті…

ВОЗНЕСІННЯ

Взагалі, у твоєму маленькому, зовсім крихітному життя вже відбулося дуже багато всього і всякого — і веселого, й доброго і страшного… Стільки всього, що воно не вміщається у твоїй голові. І ти не знаєш, де те, що було, а де те, що снилося, а де те, що й науявлялося та старшими наказкувалося…

Мені не вірили, що я пам’ятаю себе із двох років. Може й так. Може й не пам’ятаю те, що відбувалося у світі довкола мене, але я пам’ятаю те, що відбувалося в мені, і чого ніхто, крім мене не пережив, тому не може ані ствердити, ані заперечити те, що півторарічна дитина насправді пам’ятає — ПЕРШЕ ВІДЧУТТЯ СЕБЕ НА ЗЕМЛІ, і той крик тріумфу, яким дзвеніла до неба кожна клітинка мого єства:

— Я — є! Я існую! Я стою на землі!

Я СТОЮ на високій, але пологій горі, порослій ріденькими гострими списиками молоденької травички. У самім низу, в підніжжі гори — хвіртка. Хвіртка — відчинена просто на дорогу. Дороги не пам’ятаю, чи не хочу пам’ятати у цей великий для мене день — першого відчуття СЕБЕ НА ЗЕМЛІ. І це добре, що тоді спрацював інстинкт самозбереження, інакше сам вигляд розгаслої на весні сільської вулиці, розбитої возами і тракторами, відбив би у мене бажання кидатися зі своєї янгольської гори на дорогу, що вела у грішний людський світ.

— Боже! Розіб’ється! Розіллється! — чую над собою, але десь далеко позаду, мамин переляканий голос і різко пригальмовую перед самісіньким просвітом хвіртки, мов на краю безодні. Але мене щось ніби штовхає вперед, розгойдує маятником, і тільки страх з усього розгону полетіти сторч головою в болото, в калюжу, на гострі, тверді грудомахи, захлинутись багном, розбити носа і лоба, втримує на ногах! Отже, мій перший осмислений земний досвід: СТРАХ ПЕРЕД БОЛЕМ І ПОРАЗКОЮ ТЕЖ ТРИМАЄ НА НОГАХ! Трагічний досвід, бо земля вперто, невблаганно, хоч і повільно, вислизає, тікає з-під ніг, готова кожної миті розверзтися безоднею. Ще темно. Ще не видно неба, і нічого невідомо про Бога, хоча звідкись згори тихим мерехтливим світлом сіється на тебе тепло й рідні голоси. Та все одно — ще так одиноко і страшно віч-на-віч зі світом. І так високо падати! Хоча… навіщо падати? Коли, як підказує попередній неосмислений досвід, можна тихенько підігнути ніжки і м’яко гепнути на пухкеньку гепу. І земля знову стане близькою, твердою і надійною, її можна буде помацати, погладити, понюхати, лизнути і навіть з’їсти… Це заспокоює. А заспокоївшись, тихенько розвертаєшся і — бігом-бігом на чотирьох — від прірви, геть! Геть — від незнайомого, а тому чужого світу, щоб радісно вткнутися писочком у рідні ноги, вчепитись у рідну спідницю, вилізти на рідні руки… Бігом-бігом, подалі від небезпек і випробувань. СТРАХ РУХУ, СТРАХ ПАДІННЯ МИНЕ, ОДНАК… МИНЕ З НИМ І ГОСТРА ПРОНИЗЛИВА РАДІСТЬ ПЕРЕМОГИ. А так не хочеться!..Тому другий мій осмислений життєвий досвід: мусиш вчепитися щосили ногами за землю, пальчиками, п’ятами — і втриматись… Доти, доки прийде підмога.

А ось і вона, рідна!

— Який відчайдух! Справжній козак! — хвалить підмога щасливим від гордості татовим голосом, підхоплює мене з холодної землі на теплі руки і підкидає вгору. Ух! Ух! Ух! Як страшно і гарно злітати, літати, летіти! Виявляється, крім землі є ще щось неосяжне, сліпуче, радісне, у якому можна літати. Небо!

От і третій, здобутий за цей день і осмислений земний досвід: РУХ УПЕРЕД — НЕ ЗАВЖДИ ПРИКРЕ ПАДІННЯ ВНИЗ, ЦЕ ЩЕ Й РАДІСНИЙ ЗЛЕТ УГОРУ.

І четвертий: ПЕРЕМОЖЦІВ ХВАЛЯТЬ І ПІДКИДАЮТЬ У НЕБО.

— Дай-но-ся й баба тебе похвалить! От молодця! От козир-дівка! — тішаться десь за межею мого зорового поля невидимі баба Тетяна. Я їх не бачу, як і тата з мамою. Я тільки чую їхнє тепло… Хмаринка мерехтливого лагідного світла долучається до маминого й татового тепла, і я пливу у м’яких, затишних, рідних оболоках, засинаючи, втомлена відкриттями і перемогами.

МІЙ БРАТ ЯНГОЛ

Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом — колиска. У колисці — ляля. Вона зветься — мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, — одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І