Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь “колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші. Ой пишна-красна та Галя панна, Ой дай Боже…

Або:

Ой на річці на Гордані Там Пречиста ризи прала, Щедрий вечір, Святий вечір! Там Пречиста ризи прала Свого сина сповивала. Щедрий вечір, Святий вечір. І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ

А от вже й вечір… А видно, як у день — знизу сніги світять, а з неба — місяченько. А зірно як! І зорі — як горіхи волоські! Доки дорослі ще розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи ворота вчителів і партійних, а малечі — море по коліна, а сніги — по плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:

— Дядьку, тітко, можна колядувати?

А з хати:

— Можна! Просимо! Бог у поміч!

Ви й вріжете — хто в ліс, а хто по дрова:

Чи вдома-вдома та й пан-господар? Ой дай боже! Чи вдома-вдома ясная жона?…

Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом — копійками, дивуючись:

— А хто ж це вас такої славної колядки навчив?

Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.

Вже херувими славу співають, Ангельські хори Спаса вітають…

Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.

— Ото колядували — аж на хаті верх здіймали, — згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка — в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя — Василь, а дядько Тьома Старший — циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш — хто й що.

А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:

— А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато…

І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.

— Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачі йдуть! — каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в прискринку — муліне…

Але сьогодні, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачі — підростають… Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування Маланки по селу:

— Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!

— Що вони там співають? — тривожилась мама.

— Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.

Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички, привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свій невеличкий зріст і починав співати, як “на фурфурі стояв і фурфур ладував” або “Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли тато заспівував тихо “Ще не вмерла…”, а всі дружно підхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон… Серед ночі, коли ти спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва… Мама ж повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки його взяла, такого гайдамаку…

Мамина тривога через ті співи передавалася дядині Ликері, які непомітно для інших (але не для тебе!) штурхали дядька Олексу під бік і просили, лагідно, як лиш вони вміли:

— Альошо, Альошо, давайте луче щедрувати.

Тато обривав пісню, хмурнів-хмарнів та за мить безтурботно вигукував:

— Не переживайте! Не ті вже часи! Сталін… здо… хо-хох…Ладно! Бог з ним! Справді, давайте луче щедрувати…

Тато бадьорився-мужався, хоч бабі Тетяні, ти сама не раз чула, скаржився:

— Часи помінялись, а страх хапає за плечі…