Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

Коли ж Ріна з внучком на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана — Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити — я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.

Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії… А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го… Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна… Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті…

Культ — це коротке неприємне слово тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки). Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:

— Я став жертвою культу Сталіна.

— А що таке — жертва? — чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.

— Безневинно постраждалий, — відповідав тато.

Про те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам’ятаючи, скільки ми сліз виплакали, коли він сидів у тюрмі, але однаково не могла назвати собі свого, такого безстрашного тата цим… жорстким, як жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не силкувалася, у моїй уяві жертвою культу Сталіна поставав не тато, а скалічений війною, безрукий сільський листоноша Прокоша, а ще точніше, дві його культі! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашої хвіртки, рухом плеча скидав на підставлене коліно важку брезентову сумку, і, притримуючи її рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-поміж купи газет нашу, я, прикипівши очима до його каліцтва, неприкритого короткими рукавами теніски, ціпеніла від змішаного почуття страху, огиди і жалю. І була переконана, що саме Прокопові культі були причиною того, що люди заговорили про культ Сталіна. Бо й справді, якби не було культу Сталіна, то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна, — згадувала я ще одного інваліда, який щодня рипів своїми протезами дерев’яними повз нашу хату, і того безногого каліку на коліщатках, що на греблі коло базару в Соболівці співав під гармошку: “Розлука ти, розлука, чужая сторона, ніхто нас не розлучить, лиш мать сира земля”.

Та, либонь, найбільшою жертвою культу Сталіна був мій дядько Олекса, хоч і повернувся він з війни з руками й ногами і в тюрмі не сидів.

Дядько, за словами тата, був сталіністом. Тобто, на відміну від тата, який Сталіна ненавидів, дядько Сталіна любив. І не приховував цього навіть тоді, коли всі Сталіна ганьбили й засуджували. Ба! Навіть ліз із тою своєю любов’ю до Сталіна всім у вічі: гупав літо й зиму у чоботях і розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: ”за Родіну, за Сталіна!” — чим доводив тата до сказу. Взагалі, через того давно мертвого Сталіна вони постійно сварилися, а раз мало не побилися, та мама з дядиною Ликерою розборонили.

Взагалі, ніхто в родині не міг зрозуміти цю дивну дядькову любов до Сталіна. Бо кому-кому, а дядькові любити того вусатого таргана не було за що…

Як розказував мій тато, перед самою війною дядько, що вже дослужилися до офіцерського звання, несподівано для всіх покинули Москву і разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи — Люся, і двома маленькими дітьми, Миколкою і Галинкою, повернувся у квітні 1941 року в село. Поселивши сім’ю у хаті діда Віця, з нами в межу, дядько пішли працювати в райком партії. А в червні почалася війна. І дядько десь пропали. Лишень ар війні зізналися, буцім їх із ще кількома комуністами залишили спеціально на окупованої території для організації підпілля і партизанського руху. Як воно насправді було, не відомо, але всі були здивовані, коли одного разу у село наїхало мотоциклами багато німців. Вони рискали, когось шукали і знайшли на горищі в рідній хаті пропалого безвісті дядька Олексу. Розказували мої баба Тетяна, що німці були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали, що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі таких дітей вдома лишили.

Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в село без жодної подряпини, правда, контужені.

А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей