Грішні, чесніші за херувимів... - Галина Тимофіївна Тарасюк

багаті, доглянуті, схожі на містечка, села. Особливо в Чехії, де він закінчив війну у званні сержанта з двома пораненнями і п’ятьма медалями.

Татові тоді було тільки двадцять п’ять. Але люди йому вірили, у правління вибрали, а головне — призначили начальником найважливішого в селі, стратегічного, але поки що порожнього, об’єкту — колгоспної комори.

Оце б моєму татові жити, продовжуючи кращі комнезамівські традиції: з головою чарку пити та ділити крихти колгоспного добра, що зоставалося від продразвйорстки. А народ хай сам собі раду дає. Так ні! Справедливість моєму татові жити по-людськи не давала!

Зрізались вони вперше з головою Сивухою в сорок шостому…

Опалена війною, полита кров’ю земля, як поґвалтована жінка, відмовлялася родити. У величезній державі починалося дещо страшніше, як війна — голод. Тато не заперечував проти продразвйорсток. Він був проти того, щоб їх перевиконувати за рахунок селян, як це коїлось у тридцять третьому (згадку про 33-ій татові теж пригадають на суді, як клєвєту на советскую власть).

Удруге зійшлися врукопашну в 47-му, коли люди, рятуючись від голоду, почали їхати в Западну — міняти останню сорочку на хліб.

Зібрала й моя мама свої й татові сорочки, вишиті перед війною, пару хусток, добралася з такими, як сама, до Вінниці, а звідти — крадьки, поночі, в якомусь товарняку — на Западну.

Повернулася мама з порожніми руками. Півпуда борошна і стільки ж круп, які їй вдалося виміняти за останню сорочку, стягнули гаками вуркагани, коли верталася додому на даху товарняка. А могли б і саму стягнути…

Отоді вже тато й не витримав і почав вимагати в Сивухи роздати з комори голодним людям невеликі (стратегічні) запаси борошна, круп, олії. Фронтовики його підтримали, село — теж. Сивуха здався, розділив між колгоспниками ті крихти, але татові того не забув… У сорок восьмому, коли вперше по війні зародила земля, а моя мама народила татові першу дочку, перед Новим роком нагло згоріла наша хата й обікрали колгоспну комору. Отакий збіг трагічних обставин… Тата звинуватили у розкраданні державного майна, судили і присудили (маминими молитвами) рік умовного, сплатити за нанесені державі і колгоспові збитки, або йти в тюрму. А чим сплатити, коли голі-босі сиділи на пожарищі з малою дитиною? Проте люди, згадувала мама, не відвернулися від нас, голих-босих погорільців. Скинулися, хто по скільки міг, і відкупили мого тата від тюрми. За першим разом. А за другим — не змогли, бо за другим разом татові пришили політику…

Тата звинувачували в тому, що нібито він палив колгоспні скирти, розкидав попід хати прокламації (листівки), в яких закликав колгоспників до боротьби проти радянської влади і голови колгоспу Сивухи, вів націоналістичні розмови про самостійну Україну, Грушевського, Винниченка, Петлюру й Бандеру, засуджував спровоковану Сталіним війну, в якій народ поніс величезні жертви, співав націоналістичні пісні, в т. ч. “Ще не вмерла Україна…”

…Врятувала тата від Соловків смерть Сталіна і… безграмотні каракулі листівок, нашкрябані, як виявили графологи органів державної безпеки, кривою рукою Савки Вальовського за намовою Сивухи. І хоч Савка сам зізнався слідчому у своїй підлості, нічого йому за те не було, як і Сивусі. Та Бог з ними! Головне мого тата звільнили…

От звідки в мене генетична ненависть до всіх стукачів, донощиків, усі людців, як живуть не працею, і коштом власних талантів, а з продажу ближніх!

ПОКУТА

Здавалося, я давно про Сивуху забула, як забула його ім’я, і навряд чи й згадала б, якби не отримала листа від його дочки Октябрини з проханням допомогти їй потрапити із хворим на дитячий церебральний параліч внучком до знаменитої народної цілительки, яка нібито лікує від цієї страшної хвороби. Хоча лист був підписаний Катериною Степанівною, я одразу здогадалась, хто це, а заодно й дізналася, що безжального тирана мого повоєнного села і злого генія моєї сім’ї звали просто і буденно — Степаном. Хоча світлий образ того, хто перетворив моє дитинство на суцільний кошмар, безпросвітні злидні, прибивши на чолі ще й тавро дочки ворога народу, я запам’ятала на все своє життя.

І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські…

Запам’ятала Сивуху — на бричці. Кучер — в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні — Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була — у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої — гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця — назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню — моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати — було найбільшим для них почотом.

— Ото-то… Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, — пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових “злочинів” перед радянською владою ще один. — Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата…

Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними — мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли