Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

– Це знову Дерк, – мовив він. – Двічі! Час вшиватися звідси, друзяки!

– Вшиватися? Та ви ж боягузи! – закричав П’ю. – Дерк – йолоп і страхопуд, годі звертати на нього увагу. Вони мають бути десь тут, поряд, й не могли далеко відійти. І тепер у наших руках. Шукайте їх швидше, собаки! От бісові душі! Якби ж я мав очі!

Заклик спрацював. Двоє розбійників кинулися обшукувати дошки й різний непотріб біля готелю, але робили це, як мені здалося, неохоче, думаючи, вочевидь, про наближення небезпеки. Решта нерішуче стояли посеред дороги.

– Дурнеча! У вас в руках тисячі, а ви зволікаєте. Ви можете стати багачами, наче королі, якщо знайдете це. Воно напевне тут, а ви стоїте, вуха розвісивши. Жоден із вас не наважився піти говорити з Біллі і дати йому чорну мітку, і тільки я, сліпий, пішов до нього. Я не збираюся втрачати через вас своє щастя, лишатися жебраком і старцювати, коли міг би їздити в кареті! Якби ви мали сміливість, хоча б як у довгоносика, що заліз у галети, ви б не полишили справу і знайшли б їх!

– Хай їм грець, П’ю! Дублони ж нам дісталися! – пробуркотів один.

– Вони, мабуть, десь приховали ту штуку, – сказав другий. – Бери дублони, П’ю, і годі казитися.

П’ю і справді наче сказився. Він не на жарт розлютився від тих слів і взявся дубасити ціпком навсібіч, і декому з його поплічників таки перепало на горіхи. Але й вони не лишилися в боргу: поливали сліпого добірною лайкою і марно намагалися вихопити в нього з рук ціпок.

Ця сварка стала для нас порятунком.

У самий її розпал із пагорбів, від сільця, долинуло тупотіння коней. Тієї ж миті прогримів постріл із пістоля й зблиснув вогник біля загорожі. Вочевидь, це був сигнал, що попереджав про наближення небезпеки. Розбійники кинулися навтікача: хто до моря берегом бухти, хто навперейми через пагорби. За півхвилини з усієї зграї лишився сам П’ю. Вони полишили його самого – чи то забули про нього у паніці, чи то навмисне, щоб помститися за лайку і побиття, – не скажу. Залишившись сам, він люто гамселив ціпком по дорозі, гукаючи на допомогу своїх поплічників. Нарешті він остаточно втратив дорогу і побіг до села. Він промчав за кілька кроків від мене, волаючи:

– Джоні, Чорний Пес, Дерк… – Він вигукував й інші імена. – Хіба ви полишите старого П’ю напризволяще? Побратими, не полишайте сліпого!

З вершини пагорба долинуло тупотіння коней. У місячному сяйві з темряви виринули четверо чи п’ятеро вершників і чимдуж помчали з гори.

Тоді П’ю, усвідомивши свою помилку, заволав, як навіжений, і побіг назад, але впав у рівчак. Вилізши звідти, він знов кинувся прямісінько під копита коней, що скакали учвал.

Перший вершник хотів було об’їхати його, та не зміг: П’ю потрапив під коня і впав з оглушливим криком, що розлетівся луною в нічній тиші. Кінь підім’яв його під копита і помчав далі. П’ю впав на бік, потім перекотився долілиць і завмер…

Я вискочив зі сховку й гукнув вершників. Нажахані халепою зі сліпим, вони різко зупинилися, і я їх упізнав. Позаду їхав хлопець із села, що зголосився поїхати до лікаря Лівсі. Решта були стражниками берегової охорони, яких він зустрів дорогою й зметикував покликати нам на допомогу. Плітки про якесь підозріле судно в Кіттовій Дірі дійшли до начальника охорони містера Данса, і він вирушив туди вночі із вартою. Лише ця випадковість врятувала нас із матір’ю від неминучої загибелі. П’ю сконав на місці. А мою матір віднесли до села, окропили холодною водою й дали нюхальної солі – от вона невдовзі й прийшла до тями, та, попри пережитий страх, досі бідкалася, що не встигла відрахувати потрібну суму грошей. А тим часом начальник охорони із загоном поскакав до Кіттової Діри. Дорогою вони мали зійти з коней і, обережно спускаючись до берега, вести коней за собою, тим самим наражаючись на небезпеку наскочити на засідку. Тож не дивно, що коли вони, нарешті, дісталися до бухти, судно розбійників встигло підняти кітву, хоча від берега далеко ще не відійшло. Начальник охорони виголосив вимогу зупинитися. У відповідь хтось порадив йому відступити у тінь, щоб не отримати добру порцію свинцю. І тієї ж миті коло його плеча просвистіла куля. Судно обійшло мис і швидко зникло з очей. Містер Данс, з його слів, стояв на березі, наче риба, яку викинули з води. Усе, що він міг учинити, так це відправити гінця до міста за катером.

– Та це все марний клопіт, – сказав він. – Вони накивали п’ятами, їх уже не наздогнати. Єдине, що втішає, – додав він, почувши мою оповідь, – це те, що містер П’ю отримав те, що заслужив.

Я повернувся разом із ним до готелю, і ви навіть уявити собі не можете, який гармидер там чекав на нас. Навіть дзиґарі ті злодюги скинули на підлогу. І хоча вони не взяли нічого, окрім капітанового мішка з грошима і невеликої суми сріблом із виторгу, але я одразу ж зрозумів, що ми розорені. Містер Данс довго нічого не міг второпати.

– Ви кажете, вони взяли гроші? Ну добре, Гокінсе, то що ж вони шукали? Може, ще якісь гроші?

– Ні, сер. Гадаю, їм потрібні були аж ніяк не гроші, – відповів я. – Напевне, вони шукали згорток, який лежить зараз у мене в кишені. Правду кажучи, я хотів би покласти його у більш безпечне місце.

– Ваша правда, хлопче, ваша правда, – погодився він. – Я візьму його, коли ваша ласка.

– Я взагалі-то думав віддати його лікареві Лівсі… – почав було я.

– Чудово! – гаряче підтримав мою думку містер Данс. – Це буде пречудово. Він – джентльмен, і до того ж посадова особа. Може й так, я поїду до нього або до сквайра і розповім, як все було. Хай там що, а містер П’ю знайшов смерть під копитами наших коней. Не скажу, що мені його шкода, але завжди знайдуться люди, які захочуть звинуватити мене, начальника митної варти, у його смерті. Якщо бажаєте, я візьму вас із собою, Гокінсе.

Я щиро подякував за це люб’язне запрошення, і ми вирушили назад до села, де лишилися наші коні.

Поки я розповідав матері про свої наміри, усі вже сіли на коней.

– Доґґере, – сказав містер Данс, – у вас міцний кінь. Посадіть до себе у сідло цього хлопця.

Тільки-но я вмостився