Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Забув також сказати, що Сильвер – людина із статком. За моїми даними, у нього навіть є поточний рахунок у банку. Він залишає свою дружину, негритянку, господарювати в таверні. Тому зрозуміло, що в таких переконаних парубків, як ми з вами, мимохіть виникає думка – чи не через дружину йому забаглося податись у плавання?

Дж. Т.

Р. Р. S. Гокінс може побути один день у своєї матері.

Дж. Т.».

Чи можете ви уявити, як збурив мою фантазію цей лист? Я очманів від захвату й не приховував презирства до старого Тома Редрута, який лише те й робив, що бурчав і жалівся. Мабуть, кожен із його помічників погодився б поїхати замість нього, але таким було сквайрове розпорядження, і ніхто не насмілився його порушити.

Наступного ранку ми з Редрутом пішки рушили до готелю «Адмірал Бенбов», і там я побачився з матір’ю. Вона була здорова і весела, бо зі смертю капітана закінчилися неприємності, які він завдавав. Сквайр наказав усе полагодити в готелі, наново пофарбувати кімнати й вивіску і додав дещо з меблів. За стійкою стояло зручне крісло для матері. А ще він знайшов хлопчика на підмогу на час моєї відсутності.

Тільки побачивши того хлопця, я усвідомив, що полишаю рідну домівку. До цього я думав лише про пригоди й зовсім забув про те, що то таке – полишити свою матір і наш дім. Цей незграбний чужий хлопчик, що заступив на моє місце, змусив мене розплакатися. Думаю, я мимохіть зганяв на ньому власне горе. Він був новачком, недосвідченим, і я мав чимало приводів штрикати йому в очі за промахи.

Наступного ранку після сніданку ми з Редрутом попрямували назад. Я попрощався і з матір’ю, і з бухтою, біля якої жив від народження, і з нашим старим готелем «Адмірал Бенбов», хоча після ремонту, наново пофарбований, він видався мені чужим. Мимоволі я згадав капітана, який часто блукав берегом у своєму трикутному капелюсі, зі шрамом на щоці та з мідною підзорною трубою під пахвою. Невдовзі ми вже були за поворотом, і наш будинок щезнув з очей.

Ввечері, уже в сутінках, ми сіли у поштовий диліжанс біля «Готелю короля Георга». Мене затисло між Редрутом і якимсь товстим старим джентльменом. Попри страшенне трясіння й холод ночі, я одразу заснув і спав наче убитий, проспавши усі станції. Коли я нарешті прокинувся від штурхана в бік і розплющив очі, то побачив, що карета зупинилася перед великим будинком на міській вулиці, а надворі вже давно розвиднилось.

– Де ми є? – спитав я.

– У Бристолі, – відповів Том. – Вилазь.

Містер Трелоні зупинився в готелі неподалік від доків, щоб спостерігати за роботами на шхуні. Нам довелося довго йти пішки набережною, на мою превелику втіху, уздовж чималої кількості кораблів найрізноманітніших розмірів, опорядження й націй. На одному судні матроси хором співали за роботою, на другому – люди висіли в повітрі над моєю головою на снастях, наче на павутинні. І хоч я все життя прожив на березі, ще ніколи не відчував море так близько. Саме повітря, просякнуте дьогтем і сіллю, видавалося мені надзвичайним. Я бачив розцяцьковані носи кораблів, що були за океаном. Бачив старих моряків із сережками у вухах, із закрученими бакенбардами й просмоленими кісками, які прогулювалися морською ходою. Я аж підскакував від захоплення, лише подумавши, що і сам невдовзі вирушу на шхуні до таємничого острова на пошуки закопаних скарбів. Занурений у ці любі серцю мрії, я і не помітив, як ми дійшли до великого готелю і ніс у ніс зіткнулися зі сквайром Трелоні. Вбраний у синю морську форму, яку зазвичай вдягають морські офіцери, він йшов нам назустріч, вправно наслідуючи ходу моряків.

– А, це ви! – гукнув він. – Лікар приїхав учора із Лондона. Чудово! Тепер уся команда зібралася!

– О, сер, коли ж ми піднімемо кітву? – спитав я.

– Як коли? – здивувався він. – Завтра!

Розділ VIII

Під вивіскою «Підзорна Труба»

Після сніданку сквайр дав мені записку для Джона Сильвера у таверну «Підзорна Труба» і сказав, що я легко знайду її, якщо йтиму вздовж набережної, поки побачу велику мідну підзорну трубу на вивісці. Я попрямував, радіючи новому приводу помилуватися суднами й моряками. Насилу проштовхуючись крізь натовп, фургони, паки з товарами, я нарешті віднайшов таверну. Це було доволі затишне приміщення з наново пофарбованою вивіскою, ошатними червоними фіранками на вікнах і підлогою, притрушеною чистим піском. Таверна стояла на розі й виходила на дві вулиці. Двоє дверей були розчахнуті навстіж, бо у просторій низенькій, але доволі світлій кімнаті стовпом клубочився тютюновий дим.

Більшість відвідувачів – то були матроси, так голосно розмовляли, що я, збентежений, зупинився на порозі.

Із бічної кімнати вийшов чоловік, і я відразу ж пізнав у ньому Довганя Джона. Ліву ногу йому відтяли по саме стегно, і під лівим плечем він тримав милицю, з якою вправлявся надзвичайно легко, підстрибуючи на ходу, наче птах. Це був високий, кремезний, з широким, наче окіст, пласким і блідим, але розумним і веселим обличчям. Він, певно, мав пречудовий настрій. Насвистуючи щось, він походжав між столиками і по-дружньому плескав по плечу знайомих відвідувачів.

Відверто кажучи, прочитавши про Довганя Джона у листі сквайра Трелоні, я мимохіть подумав, чи не той це одноногий моряк, якого я так довго видивлявся у готелі «Адмірал Бенбов». Але вже після першого погляду на нього мої підозри розвіялися. Я бачив капітана, Чорного Пса, сліпого П’ю й склав собі уявлення про те, який із себе морський розбійник, – нічогісінько спільного з