Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Він марив, і голос його все слабшав. Я дав йому ліки, і він випив їх покірно, наче дитя, зі словами:
– Якщо якомусь морякові й потрібні зараз ліки, так це мені.
Невдовзі він поринув у важке забуття, і я пішов геть. Не знаю, як би я вчинив, якби все йшло так, як повинно йти. Напевно, я розповів би про все лікареві, бо страх як боявся, що капітан згодом пожалкує про власну щирість і спробує мене здихатись. Обставини склалися інакше – ввечері раптом помер мій батько, і я забув про все. Я настільки поринув у прірву власного горя, відвідин сусідів, похорону та хатніх клопотів, що не мав часу не те що думати про капітана, а навіть згадувати про нього.
Наступного ранку капітан зійшов униз і пообідав як зазвичай. Їв він мало, але багато пив. Я думаю, він випив рому навіть більше, ніж пив завжди, бо сам хазяйнував біля стійки, та ще й сердито сопів, тож ніхто не насмілився йому завадити. У ніч перед похороном він був п’яний, як і завжди. Огидно було чути його жахливі співи в будинку, де лежав небіжчик. Та, попри слабкість капітана, ми все ж побоювалися його, і знали, що лікаря викликали до хворого за кілька миль, тому після смерті батька він жодного разу не проїздив поблизу нашого будинку. Я вже казав, що капітан був слабким, навіть більше: сили до нього, здавалося, не поверталися, а щомиті полишали. Він важко йшов сходами нагору, похитуючись підходив до стійки, іноді вистромляв носа у двері – подихати морським повітрям, при цьому він так хапався за стіну й важко дихав, наче видирався на високу гору. Він більше не розмовляв зі мною і, певно, забув про свою нещодавню відвертість.
За вдачею він став ще більше дратівливим і багато гарячкував, попри свою слабкість. У нього з’явилася гидка звичка, коли він впивався: з піхов витягати кортик і класти перед собою на стіл. Утім, на відвідувачів він не звертав уваги і здавався неуважним та зануреним у власні думки. Якось навіть, на наш превеликий подив, він почав насвистувати якусь сільську пісеньку про кохання, яку пам’ятав, мабуть, з молодих літ, коли ще не став моряком.
Другого дня після батькового похорону, близько третьої години пополудні, я вийшов надвір і зупинився на порозі, заглиблений у похмурі думки. День теж видався похмурим, холодним і туманним.
Раптом я помітив людину, що повільно йшла дорогою. Вочевидь, це був сліпий, бо він стукав перед собою ціпком і над очима в нього висів зелений дашок. Закутаний у старий дірявий матроський плащ із каптуром, він здавався зігнутим від старості чи хвороби. Ніколи за все життя я не бачив більш відразливого та негарного обличчя. Зупинившись перед готелем, він голосно і протяжно, наче звертався в пустку, промовив:
– Чи не підкаже яка-небудь добра людина бідному сліпому, що втратив зір, відважно захищаючи нашу вітчизну – Англію, де і в якій місцині я зараз перебуваю?
– Біля готелю «Адмірал Бенбов», у бухті Чорного Пагорба, чоловіче добрий, – відповів я.
– Я чую чийсь молодий голос, – проказав сліпий. – Чи не подасте ви, мій добрий молодий друже, руку, щоб провести мене в будинок?
Я простяг йому руку, і ця жахлива істота з невидющими очима та співучим голосом вчепилася в неї, наче обценьками. Я так злякався, що хотів було вирвати руку, але сліпий одразу ж смикнув мене до себе.
– А тепер, хлопче, – сказав він, – проведи мене до капітана.
– Сер, – заперечив я, – не можу, слово честі, не можу.
– Ого! – засміявся він. – От воно як. Веди мене хутко, або я зламаю тобі руку! – І він так міцно стиснув мою руку, що я заволав від болю.
– Сер, – заговорив я знову, – адже я не за себе боюсь, а за вас. Капітан тепер дуже змінився. Він навіть за стіл сідає, вийнявши кортик із піхов. Інший джентльмен…
– Веди й не базікай! – урвав мої пояснення сліпий.
Я ніколи не чув такого лютого, різкого й огидного голосу, що налякав мене навіть більше, ніж погроза зламати руку. Я підкорився й повів сліпого прямісінько до їдальні, де сидів хворий і п’яний капітан. Сліпий вчепився в мене своєю залізною рукою і з такою силою спирався, що я ледь рухався під тим тягарем.
– Веди мене прямісінько до нього і, тільки-но ми зайдемо всередину, кричи: «Біллі, ось ваш старий друг!» Коли не послухаєшся, то я ось що зроблю.
І він так сильно стиснув мою руку, що я мало не зомлів. Нажаханий сліпим, я забув про свій страх перед капітаном і, відчинивши двері до їдальні, загорлав тремтливим голосом те, що мені наказали.
Сердешний капітан поглянув на нас, і весь хміль вилетів із його голови. На обличчі в нього з’явився навіть не переляк, а пекучий біль. Він хотів було підвестися, але, мабуть, йому забракло сил.
– Нічого, Біллі, не хвилюйся, сиди, де сидиш. Хоч я не бачу, але я чую все пречудово. Справа передусім. Дай-но свою праву руку. А ти, хлопче, візьми його руку за зап’ясток і піднеси до моєї правої руки.
Ми обидва скорилися вимозі сліпого, і я бачив, як він переклав щось зі своєї правої руки, у якій тримав ціпок, до долоні капітана, і той одразу ж стиснув те в кулаці.
– Ну тепер справу зроблено! – сказав сліпий.
Він одразу ж випустив мою руку і з неймовірною вправністю вискочив з їдальні. Я не встиг ще й поворухнутися, а вже почув, як по дорозі віддаляється стукіт його ціпка.
Ми ще досі не оговталися. Нарешті я випустив капітанову руку, яку досі тримав, і він подивився на те, що стискав у долоні.
– О десятій! – гукнув він. – Ще маю шість годин! Тож використаймо їх!
Він скочив на ноги, але одразу ж похитнувся, схопився рукою за горло і, видавши якийсь дивний звук, гепнувся на підлогу долілиць.
Я кинувся до нього, кличучи на допомогу матір. Але поспішати не було чого: капітан помер від апоплексичного удару. Дивно, тільки-но побачив, що він мертвий, я гірко заплакав, хоча зовсім не любив його і тільки зрідка жалів. Але це була друга смерть на моїх очах, і рана від втрати батька досі не загоїлася.
Розділ IV
Матроська скриня
Не гаючи часу, я коротко розповів матері про все, що
