Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Р. Л. Стівенсон

Острів Скарбів

Передмова

Ігри, в які грав Стівенсон

Коли 1883 року вийшло друком перше видання роману шотландця Роберта Стівенсона «Острів Скарбів», на першій сторінці була присвята: «Містеру Л. О.». Це була третя книга молодого й наразі не вельми успішного письменника, утім, на відміну від двох попередніх книжок, яких тепер ніхто вже й не пам’ятає, вона отримала шалений успіх у читачів та світове визнання. А критики кинулися шукати та мізкувати над тим, хто ж цей загадковий «Л. О.»?

Таємницю вдалося швидко розкрити: Ллойд Осборн був тринадцятирічним прийомним сином автора. І вітчим, і пасинок були неймовірними вигадниками та фантазерами, бувало, на підлозі вітальні вони розігрували справжні битви на морі та суходолі за участю моделей кораблів та цілих армій олов’яних солдатиків. Якось Ллойд попросив вітчима вигадати «щось цікавіше», і Стівенсон намалював мапу острова, що обрисами нагадував дракона. Там були й пагорб Підзорної Труби, й Острів Кістяка та ще багато чого з того, що згодом читачі познаходили у відомому романі. Хлопчик захопився мапою, а тридцятирічний письменник, уважно розглядаючи вигаданий ним острів, раптом побачив, як серед намальованих пагорбів та уявних перелісків сваряться, переслідують один одного справжні живі люди – герої майбутньої книги.

Із мапою в руках Стівенсон вирушив до кабінету, і незабаром уся родина мала поважний привід зібратися ввечері у вітальні, аби послухати читання чергового розділу «Острова Скарбів», який на той час називався «Корабельний кухар». Це була надзвичайно цікава гра, бо у вигадуванні нових пригод героїв брала участь уся родина – і батько Стівенсона, морський інженер, який власне склав опис скрині Біллі Бонса, і дружина письменника, і його прийомний син.

Закінчивши писати роман, Стівенсон сказав одному приятелеві: «Якщо хлопчикам він не сподобається, це означатиме, що тепер не існує справжніх хлопчиків».

Хлопчикам сподобалося – і настільки, що «Острів Скарбів» невдовзі переклали всіма європейськими мовами, його із захопленням читали як дорослі, так і діти, а професійні моряки навіть відмовлялися вірити, що у книзі описано вигадані події, а не те, що сталося насправді. Так, це була чудова вигадка, гра, правила в якій диктував талант письменника; за цими правилами перемогу здобував той, хто мав чуйне, добре серце, справжню відвагу й зневагу до небезпеки, болю й страху. Покоління за поколінням читачі беруть цю книгу в руки і вже ніколи з нею не розлучаються. А з настанням ери кіно роман екранізували… двадцять чотири рази.

Роберт Луїс Стівенсон народився 1850 року в Единбурзі, столиці Шотландії, у родині морського інженера, фахівця з будівництва маяків. З раннього дитинства море, морські книги, розповіді про море, мапи і лоції увійшли в життя хлопчини. Він мріяв стати капітаном, шукачем пригод, але хвороба (Стівенсон страждав на важку форму сухот) завадила йому зійти на місток корабля. Він вступив на юридичний факультет Единбурзького університету, ще в студентські роки почав писати й друкувати оповідання та повісті й врешті-решт став не юристом, а письменником. Його перу, окрім «Острова Скарбів», визнаного класичним зразком пригодницького жанру, належать такі відомі історико-пригодницькі романи, як «Чорна стріла» (1888), «Власник Баллантре» (1889), «Катріона» (1893) і кілька збірок новел, серед яких ще один, всесвітньо відомий твір Стивенсона – «Дивна пригода лікаря Джекіла і містера Гайда» (1886).

Нічого дивного, що Ллойд Осборн, якому «Острів Скарбів» завдячує своєю появою, за прикладом прийомного батька теж став письменником. У співавторстві з вітчимом він створив видатні романи «Несосвітенний вантаж» (1889) і «Розбиті корабельники» (1892), присвячені життю британців кінця дев’ятнадцятого століття.

Робертові Стівенсону таки судилося вирушити в далекі мандри. Стан його здоров’я різко погіршився, і лікарі порадили йому змінити вологий і прохолодний клімат Шотландії на сухі субтропіки. Звісно, він обрав не Середземномор’я, а один з найвіддаленіших куточків світу – архіпелаг Самоа, розташований у південній частині Тихого океану. У 1890 році разом із родиною Стівенсон оселився на острові Уполу, однак через чотири роки, сорока чотирьохрічний письменник помер, так і не закінчивши свій останній роман «Вір Гермістон», який обіцяв стати ще одним шедевром автора.

Роберт Луїс Стівенсон похований на високому пагорбі острова Уполу. Щодня туди приїздять тисячі туристів і шанувальників його творчості з усього світу. З пагорба на десятки миль розлягається океанський обшир, який усе життя, наче магніт, притягував уяву письменника, а на надгробному камені – рядки з вірша «Реквієм», написаного Стівенсоном ще в молоді літа:

Тут мати він хотів свій дім,

Сюди з довгих мандрів вертався моряк

І мисливець із лісистих пагорбів.

Частина перша

Старий пірат

Розділ І

Старий морський вовк у готелі «Адмірал Бенбов»

Сквайр Трелоні, лікар Лівсі та інші джентльмени неодноразово просили мене, аби я в деталях, від початку до кінця переказав історію про Острів Скарбів, нічого не приховуючи, окрім місцезнаходження острова, та й то лише тому, що звідти ще не вивезли частину скарбу. Зваживши на їхнє наполегливе прохання, я вирішив узяти до рук перо нині, 17… року, аби поринути в ті часи, коли мій батько тримав готель «Адмірал Бенбов», а старий моряк зі шрамом на щоці зненацька постав на порозі нашого закладу.

Я бачу його перед собою так виразно, наче це трапилося лише вчора. Важко ступаючи, він наблизився до дверей готелю. Позаду пхали ручний візок зі скринею. То був високий здоровань із засмаглим, наче смажений горіх, обличчям. Просмолена кіска сторчма стояла над комірцем його брудного синього каптана. На шкарубких, у саднах руках темніли брудні поламані нігті. Поперек щоки тягнувся синьо-багровий рубець від удару шаблі. Пам’ятаю, як він озирнувся на бухту, насвистуючи щось собі під ніс, і раптом загорлав стару моряцьку пісню, яку згодом ми не раз чули від нього:

П’ятнадцятеро чолов’яг на скриню мерця,

Йо-хо-хо, та ще й пляшка рому!

Співав він високим, хрипким, надтріснутим голосом, як ото шпиль деренчить на вітрі.

Він постукав у двері наконечником ціпка, схожим на ганшпуг, і досить брутально зажадав від батька склянку рому. Коли ром подали, він повільно смакував його з виглядом знавця, час від часу зиркаючи то на бухту, то на нашу вивіску.

– Нічогенька бухточка, – пробурмотів він нарешті. – І непогане місце для таверни. А чи багато тут люду,