Що сказано - Аскольд Мельничук
-------
Зенон доповнював свої вчительські обов’язки, працюючи у кількох благодійних комітетах, що відсилали харчі на схід країни.
У лікарні святого Кирила, де він теж був за добровільного помічника, часто бачив виснажених недоїданням людей.
— Що ж воно там на сході діється, брате? — якось запитав хворого.
— Голод. Безхліб’я. Все в міста повивозили.
Але землі, де це діялось, були відрізані, і до інших міст звістки долинали поволі. Один хворий розповів про чорний ринок людського м’яса. Казав, що був у крамниці, де за лядою поскладано таці з людськими кінцівками, нутрощами, пальцями, щоками, носами і всяким таким.
Неймовірно, думав Зенон, тручи скроні. Вирізати м’ясо з людських щік? Що тут можна зробити? Упродовж місяців він начувся ще гіршого: цілі села ставали людожерами; на поїзди з туристами нападали, дітей варили живцем.
Бентежили й новини з Америки. Фондова біржа луснула. Країною врядували гангстери. Новою столицею став Чикаго, новим президентом — синьйор Капоне. Проте Голлівуд справно постачав кінофільми: вони з Наталкою рвали боки з подвигів Лорела, Гарді й Чарлі Чапліна. Наталка умлівала за Робертом Донатом, а Ластівка пищала зі страху, коли Кінг-Конг гримав у міську браму.
Та й Німеччина з розуму зійшла. Люди везуть дойчмарки тачками, аби купити кілька хлібин. Щось тут не так, зовсім. Значить, хтось десь переїдає. Земля ж іще не пустеля…
L’homme moyen sensuel[2]
Стефан і Ліда розмовляли з кухаркою, поки та нарізала квасок і цибулю, потрошила курчат, розтоплювала масло, і мішала то все з сухарями в каструлях завбільшки з ванну. Ліда навіть запросила її нагору до folie à trous[3], але чорнявка з Нормандії скинула таким крижаним оком, що Ліда більше не пропонувала.
Доки Зенон наривався на кулі, Стефан діставав рани іншого роду. Він заприязнився з мадам Матільдою Попровською та її дочкою Лідою. То були жінки далеко не скромних статків, і Стефан дарував їм саме такі розваги, яких вони бажали.
З мадам Попровською він грав у гру під назвою «Катерина Велика»: до неї йшли мотузки і шківи, довга свічка, галіфе, ретельно припасоване дзеркало, пужално і збиті вершки.
У Париж він приїхав ніякий, як глина. Аморфний і спраглий, він сподівався, що Бодлер, Делакруа і Місто Світла допоможуть йому знайти себе. Донька мадам Попровської, Ліда, сиділа з ним у купе. Кажуть, що, перетинаючи Альпи, святий Бернард відводив очі, бо не хотів відволікатись від медитації. Стефан же не бачив гір, бо не зводив очей із лагідних схилів і видолинків Лідиного обличчя. Потім вона поцупила його парасолю. Коли він кинувся за нею, Ліда віддала парасолю, обпікши його зап’ясток пальчиком у рукавичці.
На Східному вокзалі Парижа він видивлявся на труби, звідки дим валував у відкрите небо, на тріпотливі шалі, на ціпки і циліндри, а надто на гарних, підбілених жінок.
Він залишив Австрію, не захистившись. Спалив дисертацію про харчування святих пустельників перед тим, як сісти у потяг.
Його цікавість до аскези святих виросла з його побуту в Відні, де всі були поведені на сексі. У тому розкішному місті люди, здавалося, шаленіли від симфоній та живопису. Насправді ж воювали за секс. Місто осявали дивовижні безумці: Шіле, Кокошка, Малер, Краус, Берґ, Штраус, Ґерстль, Шонберґ. Останні двоє були парою. Спочатку Ґерштль злягався з дружиною Шонберґа, а потім виправив ситуацію, повісившись. Рогоносець Шонберґ, у галюцинації, реготав демонічним сміхом. Той регіт назвали атонічною музикою. Стефан бачив виставу Кокошки «Вбивця, надія жінок», і та його, простодушного, потрясла. Хоча він не знався ні на музиці, ні на живописі, ні на театрі. Він ходив по кав’ярнях, курив, розмірковував, будував теорії. І часто закохувався.
Назовні стаєш тим, чого прагнеш всередині.
Він був жеребцем, що потребував сідла.
Вона перша скористалася свічкою.
У 1933 році стару країну зжер голод.
Вершки як мастило. Він лежав голий горілиць. Мастила вона.
Все збіжжя, вирощене в селах, повивозили в міста. Селянам не лишили нічого.
Він дозволяв їй одягати на себе наручники; дозволяв затягати себе на неї. Помітив, що вона попри нього дивиться на себе в люстро на стелі.
НКВД зібрало дітвору, яка вешталася біля залізничних станцій, підбираючи продукти, що повипадали під час вантаження, загнало всіх у порожній вагон і тримало там, мов курчат. Живлячись лише зернинами кави і крихтами хліба, діти вмирали з голоду.
В апогеї вона верещала, дряпалася, дерла подушки, плакала. І що її надихало на такі театральні оргазми?
Небажаних дітей селяни лишали в Кіровограді на площі. Вдома їх нічим було годувати. Власті робили облави на новоявлених сиріт і вивозили їх у Місто дітей, подалі від села. На поживу діти мали лиш те, що спіймали і вбили власноруч. Вони теж потрохи вимирали. Тіла їхні, поховані в неглибоких ямах, часто випорпували собаки.
Матільда відмовлялася звільняти його. Залишала ту справу для доньки. Часто він годинами чекав у ременях, доки Ліда, його бліда полька з купе, не з’являлась у дверях. Інколи вона заходила у строї Єви. Він сидів на стільці перед туалетним столиком, вдивляючись у дві пари сірих очей, що наче сови блимали над його головою. Дві усмішки, чотири пальці терли йому чуттєві точки на шиї, потім вперед нахилялося одне довге лице, темні груди налягали на його колюче волосся, хапали тюбик, вичавлювали крем на пальці кольору піску, що терли йому скроні й розтирали крем по обличчю, туш підкреслювала тремтливі повіки, далі йшли помада і рум’яна. «Ми близнюки», — казала Ліда, коли вони з годину лежали у ліжку, не торкаючись одне одного, тоді руки тяглися до стегон, що розпускалися жадливо, повільніше за квітку ранкового сяйва, й шукали одне в одному місце — там слизьке і вологе, тут тверде і гаряче. То була його історія — як губи втискались у півпрозорий бавовняний ліфчик, звідкіль випинався бежевий сосок. Як зуби стягували ліфчик і язик вчував смак голої шкіри, твердого поліпа у наростах, а великий палець добирався до клітора крізь тоненьку тканину трусиків. Як рука спинялася на мокроті, на живому горбику венери, і пальці спритно усували тканину, не торкаючись мокрої голої плоті, кульмінації всіх цих вторгнень, — останнє одкровення перед зануренням.
