Що сказано - Аскольд Мельничук
Стефан довіку пам'ятатиме той покій: стільці у блакитних шовкових візерунках, бузкові завіси, рожевий перський килим. Китайське шитво, трохи виблякле. Ширма з мальованим павичем на білому, напівпрозорому папері. Легкі пахощі Матільди. І диво-дивні шпалери. Три смуги, стократ повторені, переповідали історію Єви й Адама. Спочатку пара сутулиться, узявшись за руки, під горезвісним деревом. Оливошкіре черево Єви випинається над голою промежиною, а Адамів пах блищить, мов наполовину очищене авокадо. Еротична іскра, що колись спалахнула між ними, вже згасла. Похмурі. Такі ж сексуальні, як гравці в бадмінтон на нудистському пляжі. Домінує дерево. Кора срібляста з рожевими прожилками. Віття зростається в зап’ястки, увінчані сердитими обличчями. Все повите в туманний багрянець. Інші смуги ще темніші: пара грається у тварину з двома спинами; Єва народжує Фенікса. Ці образи було перемальовано зі святих письмен улюбленого містика Матільди.
Двадцять років, чи й більше, Стефан жив у пияцькому чаду. Він мандрував між особняком Попровських і домами кількох інших коханок, доки не опустився до будинку розпусти в Марселі. Навіть коли він іще сидів на місці, в Попровських, він не завжди був певен, хто з ним у ліжку. Але то безперечно його язик на чиємусь кліторі, він покусує, мало що не чвиркаючи, цю розщеплену виноградину, тре долонею відкритий вогкий отвір, аж поки сам розпалиться і подумає про однооку нічну адміністраторку готелю; вона кричить ох, ох, аж він підводиться прикрити їй рота зі страху, що почує обслуга, і знов запихає прутень назад і пхає, пхає, аж доки вона не застогне, дедалі голосніше, і почне дригатися, смикати ногами, стискаючи його стегнами сильніше і сильніше, мовби хоче виламати двері, добратися до нього самого, навіть зараз він у собі самому в ній усередині, а потім він, так само, як усі, засинає. Такою була його правдива історія.
А в той самий час у старому краї вимордовували сім мільйонів людей.
У своїй недописаній історії світу Стефан написав, що причина всіх воєн, почавши з Троянської, — трахання. Не гроші, земля, зброя, расова зверхність чи націоналізм. То другорядні причини. Він згадав плем’я чаґів, які жили в підніжжі Гімалаїв і вірили, що Перша світова війна була наслідком родинної чвари. Їхні святі книги провіщали, що коли брат уб’є брата, то цілий світ втягнеться в боротьбу. Всі спроби прив’язати причини війни до економіки і політики оминали суть справи і нічим не відрізнятися від домислів гімалайських чаґів. Ні, Стефанові було ясно, що як тільки люди відкриють обмеженість сексуального спілкування, то збагнуть, що вони — невдахи в любові. А після цього що ж іще втрачати? Може, так було не завжди. Може, у попередні віки людські зв’язки були довговічні й задовільні. Але його поколінню з коханням просто не щастило.
Під час війни нами керують генерали; під час миру — геніталії.
-------
Яким же багатим видавалося Роздоріжжя його населенню — цій расі калібанів[4] таких німих, що ніколи не скажуть, де їм болить і чому. Аби розв’язати суперечку, їм простіше спалити хату чи спересердя загнати коня, адже яка користь із балачок? Погано виховані, бідно вбрані, мало де бували, — але добре харчовані, бо земля їх любила, — вони вважали себе світським людом. Щодня спілкувалися з чужинцями з незнаних і далеких сторін. Їхнє місто стояло на перехресті шляхів. Світ збігався навколо кількасот родючих гектарів. Колись зайди тягнулися до цієї неприрученої землі за пшеницею, потім вугіллям, насамкінець за нафтою. Люди пильнували свою землю, мов бджоли свою сонливу матку. Їм не завжди вдавалося витіснити ділків, тож вони поступались і, за певну ціну, ділилися добром.
Обмежене і захищене зі сходу і заходу, півночі й півдня Роздоріжжя змінювалося, зростало, спілкувалося, горіло і відбудовувалось, знов горіло і воскресало, мов Фенікс. І як саме місто впоряджалося й окультурювалось, так і люди, колись грубуваті як дерева, вчились одягатися, голитись, купатись, читати, купувати, продавати, обманювати, брехати. Дерева споглядали, як меншають люди. Замшілі яблуні в садах Забобонів дивувалися, чому нове покоління не зриває їхніх плодів, чому їм потрібна драбина, адже в давнину Тур сідав на яблуню, мов на ослін, і попивав вино з череп-чаші.
Ставка — життя або смерть
У 1942 році Зенон Забобон, шістдесятирічний, лисіючий, але жвавий, мав чимало приятелів серед нацистів.
Він невтомно працював у шпиталі святого Кирила, поруч залізничного вокзалу, куди німецькі офіцери вчащали грати в карти або залицятися до жіночого персоналу.
Сідаючи з капітаном чи навіть полковником за шахи чи бридж, він заступався за декого з краян, що вскочили в халепу зі владою. Німці, хоч і свідомі його зв’язків із партизанами, слухали уважно. Не маючи жодного наміру створити обіцяну вільну і незалежну Україну, вони потребували буферної держави між собою і Росією. Зенон їм видавався гідним довіри: сказав прямо, що краще б вони сюди не приходили. Але його зневагу пом’якшував неабиякий прагматизм.
Через нього німці знали, хто що робить. «Хто ріже телефонні дроти?» — питав капітан Райхман. Або: «Хто ставить діжки з тухлою рибою під поліцейський відділок?».
Зенон нікого не виказував. Але німці могли бути певні, що відтоді телефонним дротам дадуть спокій, а постачання риби припиниться.
Він приходив до шпиталю щодня близько пів на четверту. Вони сідали до шахівниці: Зенон пихкав люлькою чи покусував вушко окулярів, Райхман затягувався Lucky Strike’ом, розділяючи кожне речення вологим кашлем.
— Вам треба до лікаря, — радив Зенон.
— Це моя ядуха. У дитинстві дуже дошкуляла. До того ж, міське повітря…
— Зрозуміло.
— Ви ж не залишите тут свого слона?
Кахи.
Коли Зенон збирався зачепити дражливе питання, він прискорював гру. Страх поразки не давав супернику розслабитись.
— Я знаю, ви затримали Руденка.
— Того палія?
— Це вигадали росіяни…
— Кажете?
— На жаль…
— Я перегляну справу. Самі знаєте, якою руйнівною є дезінформація.
Зенон відповів англійською:
— Quite[5].
Ще однією підставою підтримувати стосунки з німцями було те, що в його помешканні переховувалися євреї. Їх було п’ятеро: колишній колега Едик Ґлік із родиною.
Якось проти ночі, через кілька місяців після
