Що сказано - Аскольд Мельничук

Було дещо в його пережиттях, чим він не міг поділитися з Наталкою.

У більшості оповідей про колосмертний досвід згадується подорож тунелем. Темрява в кінці завершується світлом. Поволі приходить почуття спокою: Бог є Любов. Час, витрачений на духовні пошуки, видається надмірністю: Бог є Любов. Решта — хіба сміховинне непорозуміння, яке називають історією.

Ті, хто вижили, стають інакшими. Хто вернулися з того світу, розказують, що народилися знов, і знаходять аналог пережитому досвіду в буддійській обіцянці не входити у нірвану, доки цілий світ не буде готовий до цієї подорожі. Мало того, вони відчувають спрагу — достоту фізичну потребу спілкуватися з кимсь, хто цю подорож пройшов.

У ті часи у Роздоріжжі було багато таких мандрівців-побратимів. Вони якось знаходили одне одного — впізнавалися то поглядом, то порухом. Згодом згуртувалися в неформальне братство, прозване Колосмертним товариством. Група щомісяця збиралася в якомусь непримітному місці, у кав’ярні під орудою німців чи угорців, де ніхто не розумів української мови. Сторонній, глянувши на їхній стіл, побачив би, мабуть, зустріч однокласників або змовини членів профспілки.

Зенон ходив на зустрічі регулярно. Група дала йому нагоду розповісти про найсуттєвішу мить свого життя. Він живописав той ранок: свіжий, п’ять градусів тепла. Запах скошеної трави і гною. В роті й крихти не було. Згадав пісню, яку мугикав сам собі — про журавлів. Думав про Наталку, матір і пані Ґлікову — на той час уже всі знали, що Ґлікова була коханкою його батька, хоч сифіліс він підхопив не від неї.

І ще — відчуття ясності. Життя прожив так, як і багато хто інший. Був певен своїх переконань, як і ті, хто стріляв у нього. Це, та ще болюче жадання пожити ще бодай годину чуттєвого досвіду, одну годину тілесного життя.

Інші підтвердили отой приплив еротичної жаги. Ока Павличко хихотячи розповіла групі, що найперша річ, яку зробила по поверненні до «цивілізації», — знайшла собі коханця. До біса, що там казала мама! Ці зустрічі помагали Зенонові визначитися на власному шляху. А той досвід відродив його віру в необхідність зберігати старі перекази, які були правдивіші за писану історію.

-------

Люди збудували човен настільки стійкий, аби Маркіян із Кирилом могли доплисти до Візантії. Напередодні жінки запекли лебедів і начинили прянощами журавлів, до них подавались нелічені барильця пива й вина. Селяни пили, співали і танцювали.

Віщунка Мамалига на учту не пішла. Ховалася за тополями й викрикувала:

— Дурні! От побачите! Перун живий і непереможний! Ви зреклися правдивих богів! Бути дітям вашим песиголовцями!

Хтось копняком повалив її на землю.

— Забирайся, доки ноги цілі! Відьма!

— Не заберусь я! Тут мій дім!

— Та ну?

Хтось здер із неї сорочку, оголивши зсохлі на корінь груди, а пес підвивав під дверима порожньої хати.

Через кілька годин вона поволоклася у ліс. Скоцюрбилась під дубом і, цілуючи його коріння, молила богів покарати роздоріжчан.

Коли село очуняло, Маркіян із Кирилом вже були на човні, готовому до відплиття під вітрилами.

Перед тим Кирило розшукав огрядного мольфара, який керував вітрами, в’яжучи вузли на мотуззі.

— Покажи руки! — наказав він.

Той показав.

Кирило притьмом витяг меча й відтяв обидві по зап’ястя.

— Тепер спробуй зірвати бурю! — гаркнув він.

Із червоними очима, з пересохлим горлом, роздоріжчани помахали їм на прощання і знову запали в сон.

-------

Щонеділі по ранковій відправі Зенон водив доньку на цвинтар і клав білу лілію на могилу своєї матері. Ця традиція породила дивні наслідки: Ластівка приохотилася до краєвиду. Коли вона підросла настільки, що гуляти ходила сама, то йшла тими ж вулицями прямо до бабусиної могили. Там добре їй було в самотині. Вона вилазила на вербу край ставка, смикала дверцята склепу родини Блудів, годувала гусей, приязнилася з вивірками. Влітку вона лежала серед надгробків, читала дитячі книжечки, а потім вірші й часописи, в яких їй особливо подобались некрологи. Дівчина мала гербарій із квітів, назбираних на різних цвинтарях — українському, польському, єврейському. За роки вона доповнила його колекцією метеликів, мотилів і камінців, також знайдених на надгробках.

Мати старалася зацікавити її грою на піаніно.

— Твій тато так хоче, ось чому, — пояснювала Наталка.

Вчитель, хоч і сліпий, умів носом грати «До Елізи».

— На піаніно грати, мій бідолашний невмійку, — казав він нещасній учениці, —треба цілим тілом, а не лише носом, як ти.

Він нахилився і натюкав носом кілька бетховенівських тактів. Коли Наталка прийшла забирати Ластівку, він хапонув жінку за сідниці, але дістав ляпасів.

Наталка хитала головою, сама собі не вірячи. Уроки музики! Дівча й гадки не має, як їй пощастило. Наталка молилася, щоб уроки тривали далі.

-------

Через кілька років Тур і його люди прокинулися саме вчас, щоб допомогти Кирилові ставити церкву.

Вони рубали дерева, волочили на пагорб, знов рубали, стругали. Навіть мольфар, чиї долоні давно відросли, підставляв під колесо своє тілисте плече. Кравець Семен вів свого коня Стрибунця напитися до ріки, і не почув, як крикнув Стах: «Агов! Дерево!». Того дуба відкотили утрьох. У коня ще сіпалися губи, ще каре око рухалось в очниці, коли Стах опустив сокиру.

Всі розпитували про їхню подорож у пошуках нового Бога.

— Там, за лісами, є дивний і страшний край, — оповідав Маркіян. — Ми вбили немало драконів, і зрештою надибали плем’я, óбами звуться, що живуть трохи далі на південь. Вони щоосені вмирають і щовесни повертаються.

Він вигадував і переповідав історії, почуті від інших мандрівників. Люди слухали спрагло, приголомшені звістками про далеке життя, і пишалися, дізнавшись, що живуть в оазисі культури і світла і що їм стало розуму сидіти вдома, в колисці цивілізації.

Одного ранку Кирило вбрався у білу шату з хрестами та грецькими літерами Альфа й Омега, вигаптуваними золотом, і шарпнув мотузку дзвону біля церкви.

Висипало ціле село.

Кирило сипав розпорядженнями:

— Чоловіки на цей бік, жінки на той. Хлопчику, ходи сюди. А тепер тихо!

По дивовижній чотиригодинній службі він наказав, щоб усі приходили до нього тричі на тиждень.

— Чому так часто? — запитав Стах.

—- Щоб ти не забув, — пояснив Кирило. Шата додала йому відваги.

— Не забув що?

— Що зробив зі мною вночі! — крикнула якась жінка позаду.

Хтось докинув:

— А вона ж і не жінка йому.

— Хто коней буде годувати? — допитувався Стах.

Отака йшла розмова.

Дехто відразу відкинув нового Бога. Немовлята і далі вмирали, зуби гнили, подружжя зраджували одне одному. Багато хто не став сповідати Кирилові свої таємниці. Але більшість була вражена новизною обряду і всім, що до них доходило з