Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, — поплескав Марка по плечу. — Он таких бойцов уложить сможет!

— Я битимуся, Толю, я так вирішив, — йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.

— Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?

— Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, — до хлопців у костюмах, — поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. — Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.

— Слышь, а он кто у тебя? — мужчина в костюмі підійшов до Толі.

— Журналист.

— Да ну! Скажи, кто он.

— Давай, иди, время, — подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. — Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.

Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.

— Чего ты смеешься? — Дана здавалася дуже втомленою і злою.

— Да весело просто.

— А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?

— Какая тебе разница?

— Да никакой. Просто спросила.

— Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.

— Очень, очень хороший парень, — Дана сказала це дуже чітко й голосно, потім підняла з землі сумку і, не попрощавшись, пішла. Їх залишилось у кімнаті троє, а ще був запах поту і краплини крові; на підлозі, якщо придивитися, їх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.

Це вперше в Марка було стільки грошей. Він стояв на дорозі, темній, безлюдній дорозі віддаленого району, і геть ні про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотілося думати, він не дивився на годинник, на небо і навіть під ноги собі не дивився. У кишені намацав двадцять гривень і, піднявши руку, пішов назустріч автомобілям. Зупинився темний «бімер», Марк не зміг точно сказати, якого він кольору і скільки людей у салоні. Скло опустилося.

— Куда? — голос видався йому знайомим.

— На Дарницю.

— Куда на Дарницу? Дарница большая.

— Малишка, 23, це біля метро, метрів сто чи двісті.

— А, где «Детский мир». Что платим?

— Двадцять, — десь він уже чув цей голос.

— Садись. А морда чего такая побитая? — коли Марк захлопнув дверцята й голосно зітхнув.

— Упав невдало.

— А, понятно. Я тоже иногда так падаю, — машина набирала ходу. До Дарниці їхати було хвилин двадцять.

— Я посплю трохи, втомився.

— Спи, — зробив тихіше музику і, опустивши скло: — Я закурю?

— Та без проблем, мені все одно.

— А ты куришь?

— Hi, — заплющив очі і відчув, як страшенно болять руки, ребра й відірвана губа. — Чуєш, мені здається, що я чув твій голос.

— Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.

— Може, й так, — Марк казав це вже крізь сон.

Він прокинувся від того, що водій голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очі і, не розуміючи, що відбувається, голосно сопів.

— Охренели совсем эти раздолбаи.

— Що таке? — Крізь лобове скло бачив чорний джип, який перегородив їм дорогу і блимав аварійними вогниками.

— Да хер разберешь. Вырулили передо мной и стали поперек дороги. От че им надо?

— Давай здамо назад.

— Сзади тоже стоят. Выходи и сваливай потихоньку, это точно за мной. Че ты будешь мое дерьмо разгребать? — відчинив дверцята й кивнув головою: — Давай.

— Я посижу.

— Сиди, раз дурак, — вимкнув магнітофон і, потерши пальцями скроні, узявся за кермо.

Цієї миті з джипа вийшов мужчина, він був невисокий на зріст, і в руках у нього, це Марк устиг помітити, не було зброї.

— Ты туда смотришь? Молодец! Ствола у него нет. Но это не факт, что его нет под курткой. Из машины не выходи.

— Як не вийти? Він кличе.

Водій глянув у вікно і побачив, як незнайомець махає Маркові рукою.

— Так это не я в замес попал, а ты, пацан. Во дела. Так, вываливай давай.

— Ти почекай, не їдь нікуди, я повернуся, — вийшов із машини.

— А куда я поеду? Зажали, как клещами, — запалив цигарку й пустив під стелю густу хмару диму.

Марк підійшов до мужчини і став на відстані трьох метрів. Руки тримав у кишенях, незнайомець схрестив їх на грудях.

— Там, в джипе, сидит четверо человек с пистолетами, палками и неуемным желанием тебя прибить. А вон в том «мерсе», — показав на машину, яка відрізала «бімеру» шлях до відступу. — Находится еще несколько ребят с нездоровой психикой и неуравновешенным характером. Скажи, ты сможешь убежать?

— Я навіть не спробую цього зробити.

— Ты гордый? — підійшов, поклав Марку руку на плече.

— Ні, просто я не люблю тікати.

— Знаешь, в чем твое счастье?

— У чому?

— В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет. Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?

— На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.

— Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?

— Зараз?

— Да.

— Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.

— Ты обещал? — уважно подивився йому в очі.

— Так, обіцяв, — не відвів погляду.

— Тогда иди. Раз слово дал, иди.

— Це все? — Марк ступив кілька кроків назад.

— Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.

— Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, — дістав із кишені візитку. — Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, — усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку — підборіддя стало червоним від крові.

— Болит, да? Ну,