Ukrainian dream «Последний заговор» - Василь Зима

— А Рафік як там?

— Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.

— Мені шкода. Надовго ліг?

— Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, — узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. — Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, — зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.

— Про що мова? — витирав хустинкою підборіддя.

— Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня — останешься, проблем не будет.

— А як я не захочу працювати з вами?

— Я настаивать не буду, — відчинив дверцята джипа. — Но ты же все понимаешь, Марк, да?

— Так, я все розумію.

— И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, — сів до салону.

— А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.

— Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. — Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.

— Брат, ну ты даешь! Я думал, так себе, студент какой-нибудь. Морду за бабу набили, так он едет к маме лечиться. А ты непрост, смотрю.

— Простіше не буває. Я згадав, де чув твій голос!

— Где?

— Ти Кіріл. Ти телефонував мені на програму. Пам'ятаєш? Я Марк Лютий. Ти ще путівку виграв до Львова.

— Марк, — він щиро усміхнувся й навіть випустив із рук кермо, стишив ходу і поплескав Марка по плечу, — я же во Львов еще так и не съездил: времени все нету. Но на той неделе, решено, еду. Беру Натаху и вперед.

— У мене дуже добра пам'ять на голоси, — глянув у вікно. — Тут ліворуч і он біля того під'їзду.

— У меня в этом доме друг живет, — пригальмував, вимкнув фари, мовчав. — Слышь, а че на тебя черные наехали, у тебя с ними какие-то непонятки? И вообще, ты с ними какими краями пересекся?

— Довга розмова, Кіріл, — дістав із кишені гроші.

— Спрячь деньги. Ты меня обидеть хочешь?

— Ні, — м'яв купюру в руках. — Кіріл, ти про того хлопця пам'ятаєш?

— Какого? — дістав цигарку, затягнувся.

— Малого. Ти його батька вбив.

— А, про пацаненка? Да, я помню. Только нет его, пацана того.

— А що з ним?

— Хрен его знает. Его дома нет. Я приходил по адресу, думал денег дать, еды принес. Соседка сказала, что бабку его схоронили на днях, а маманя, коза эта, вообще сбежала. Ей лет двадцать отроду, соска. Я видел ее.

— І що тепер?

— Не знаю. Я деньги на счет переведу, ты там протруби по радио, шо все в ажуре, бабки есть, пусть заберут.

— А з малим як?

— Искать буду. И ты ищи, Марк. Он на улицу сбежал, факт. Его цыгане или наши бомжары приручат и посадят где-то денег просить. Хорошо, если не покалечат. Может, с беспризорниками по теплотрассах шарится, а может, уехал куда, хотя это вряд ли: малой он еще и дурной к тому же. Нет, скорее всего, дышит щас где-то клеем, или водку учиться пить, или девкам письки лапает.

— Думаєш?

— Да не бойся, найдем. Телефон свой дай. — Марк дав візитку. — Все, обустроим дело как надо, иди давай, мне Натаху ехать забирать.

— Вона не дома? — Дверцята відчинилися.

— Не, в клубе танцует. Она стриптизерша, — витримав паузу, потім усміхнувся, глянув на Марка: — Но с мужиками не спит. Она у меня красивая, Марк. Я ей пообещал: с делами разгребусь, денег заработаю, и уедем с ней из этой сраной страны, надоело дерьмо жрать, в дерьме жить и на дерьмо смотреть.

— А куди поїдеш?

— Да хоть в Барбадос, мне посрать, только бы подальше отсюда. Давай, друг, — подав Маркові руку, той її міцно потиснув, кивнув головою і зачинив двері.

Пішов до під'їзду, не озирався. Чув, як виїжджала з двору машина. Двері були зачинені. Він набрав код, клацнув замок, зайшов усередину. Консьєржка дивилася на нього спідлоба.

— Я в сто вісімнадцяту.

— Знаю, — перевела погляд на телевізор.

Даша стояла в дверях, непричесана й напівгола, він одразу зрозумів, що вона трохи випила і що в неї в гостях подруга. Марк зачинив за собою двері і сперся на них спиною. Даша увімкнула світло і зойкнула.

— Я впав, — кидаючи сумку на підлогу.

— Давай я оброблю рани. Боже, дурень, бився з кимось. Ти ж бився, Марку, що ти брешеш? Іди сюди, — схопила його за руку й потягла до спальні. На ліжку, в якому він із Дашею вперше займався сексом, сиділа її подруга Мартіна і пила вино. Марк багато чув про цю дівчину, але бачив її вперше.

— Привіт. — Мартіна поставила келих на підлогу й закинула ногу на подушки.

— Я знаю, що тобі зовсім не подобаюсь, тому припини робити вигляд, що рада мене бачити.

— Фу, який хам, — вона поглянула невдоволено на Дашу і, вигнувшись, наче кішка, солодко потягнулася.

— Дивно, що в тебе не хрустять кістки, — Марк усміхнувся і, заплющивши очі, терпляче чекав, поки Даша протре рани спиртом.

— Я ще молода, крім того, постійно займаюся сексом, бігаю зранку та відвідую спортзал.

— Ясно. Ай! — прикусив губу і застогнав.

— Нехай поболить, будеш знати, як битися.

— Дурна ти, Дашо. Я взагалі не лікуватися прийшов, ти хотіла поговорити. Так говори давай.

— А чому ти думаєш, що не подобаєшся мені? — Мартіна сказала це дуже тихо.

— Даша сказала. За її словами, ти хочеш, аби вона одружилася лише з мільйонером і жила, як у казці. Я не мільйонер, і якщо життя зі мною й можна буде назвати казкою, то дуже вже страшною, — знову скрикнув і відчув, як кров потекла на груди.

— Ми поговоримо пізніше, Марку. Зараз у нас із Мартіною інша тема.

— Мене не цікавлять ваші теми. Давай закінчуй процедури, я маю зателефонувати.

— Гад ти, Марку, — наклеїла на підборіддя пластир і, приклавши мідний медальйон до брови, чмокнула Марка в губи. — Я з тобою тепер довго не зможу цілуватися.

— Даремно ти жартуєш, мала, я не буду з тобою миритися