Правік та інші часи - Ольга Токарчук
Місин млинок постав як виріб чиїхось рук, що поєднали дерево, порцеляну й мідь. Дерево, порцеляна та мідь зматеріалізували ідею мелення. Треба змолоти кавові зернята, аби залити їх потім окропом. Немає когось такого, про кого можна було б сказати, буцімто млинок придумав він, творіння ж бо — це лише нагадування собі того, що існує поза часом, себто завжди. Людина не вміє творити з нічого: це боже мистецтво.
Млинок має живіт з білої порцеляни, а в животі — отвір, у якому дерев’яна шухлядка збирає плоди праці. Живіт прикритий мідним капелюшком з ручкою, викінченою пиптиком з дерева. Капелюшок має ямку, що закривається, — до неї насипають шурхітливі зернятка кави.
Млинок народився десь на мануфактурах, а перегодом потрапив до якогось будинку, де щоденно, перед полуднем, молов каву. Тримали його руки теплі й живі. Притискали до грудей, де під ситцем чи фланеллю билося людське серце. Згодом війна перенесла його своєю силою з безпечної кухонної полиці в коробку з іншими предметами, у саквояжі та мішки, у вагони, в які люди в панічному страхові перед наглою смертю тиснулись один з-поперед одного. Млинок, як і кожна річ, убирав у себе ввесь безлад світу: картини обстрілюваних потягів, ліниві струмочки крови, покинуті будинки, вікнами яких грався щороку інший вітер. Він увібрав у себе тепло холонучих людських тіл та біль розлуки з тим, що знане. Торкалися його руки, й усі вони пестили його незліченною кількістю емоцій і думок. Млинок приймав їх, така-бо здатність усякої матерії — затримувати миттєве й минуще.
Далеко на сході знайшов його Міхал і заховав до наплічника як воєнну здобич. Вечорами на постоях він нюхав його шухлядку — пахла безпечністю, кавою, домом.
Міся виходила з млинком у двір на лавку й крутила ручку. Тоді млинок теж крутивсь легко, ніби грався з нею. Міся розглядала з лавки світ, а млинок крутивсь і молов повітря. Та якось Женовефа всипала в нього пригорщу чорних зернят і наказала змолоти. Тоді ручка оберталася вже не так легко. Млинок затнувся й почав поволі, систематично працювати та рипіти. Гра скінчилась. У праці млинка було стільки поважности, що ніхто не посмів би його зараз затримувати. Він увесь перетворився на мелення. А згодом до млинка, до Місі та цілого світу долучився дух допіру змеленої кави.
Якщо придивитися до речей уважно, з заплющеними очима, аби не ввів себе в оману зовнішній вигляд, що його випромінюють навколо себе речі, якщо дозволити собі недовіру, то можна, принаймні на якусь мить, побачити їхні справжні образи.
Речі — це існування, занурене в іншу дійсність, у якій немає ні часу, ні руху. Ми бачимо лише поверхню речей. Решта, заглиблена деінде, окреслює значення та сенс кожного матеріального предмета. Наприклад — кавомелку.
Кавовий млинок — це такий шмат матерії, в якому втілено ідею мелення.
Млинок меле й для цього існує. Але ніхто не знає, що млинок значить взагалі. Ніхто не знає, що все означає взагалі. Може, млинок є шматком якогось тотального фундаментального права перетворення, права, без якого цей світ не міг би обійтись або був би зовсім іншим. Може, кавові млинки є віссю дійсности, навколо якої все це обертається та розвивається, може, для світу вони важливіші, аніж люди. А може, навіть ця єдина Місина кавомелка — це стовп того, що називається Правіком.
Час парафіяльного ксьондза
Початок літа для його преподобія був найненависнішою порою року. Десь незадовго до Йвана Купала Чарна безшелесно заливала його луки.
Ксьондз від природи був запальним і ревним щодо своєї гідности, отож коли бачив, як щось таке неконкретне та розпливчате, таке неозначене та беззмістовне, таке невловне та боягузливе забирає його луки, — його брав гнів.
Одразу ж, разом з водою, з’являлися безсоромні слизаві жаби, що безперестанку вилазили одна на одну й тупо парувались. Видавали при цьому бридкі звуки. Такий голос мав би бути в диявола: скрегітливий, мокрий, захриплий від хтивости, тремтливий від жадання, якого годі вгамувати. Опріч жаб, на ксьондзових луках з’являлися вужі, які пересувались таким огидним і в’юнким рухом, що його преподобію ставало недобре. Одна лише думка, ніби таке видовжене, слизьке тіло може торкнутися його черевика, викликала в нього дрижаки збриду, а шлунок спазматично стискався. Вигляд вужа потім надовго западав йому в пам’ять і спустошував сни. На залитій водою території з’являлася також риба, а з нею в пана ксьондза налагодились кращі стосунки. Рибу можна було їсти. Була ж бо добра, божа.
Річка розливалася луками не довше трьох діб. Після вторгнення вона відпочивала і відбивала собою небо. Вилежувалася так місяць. Увесь цей час під водою вимокала трава, а якщо літо було спекотне, то над луками ширився дух розкладу та гниття.
Від Івана Купала ксьондз щодень приходив подивитися, як чорна річкова вода заливає квіти святої Малгожати, дзвіночки святого Роха, зілля святої Клари. Іноді йому здавалося, що невинні блакитні та білі головки квітів, залиті по саму шию, волають про допомогу. Він чув їхні тихенькі голосочки, подібні до дзеленчання дзвіночків під час Вознесіння. Нічого не міг для них удіяти. Його обличчя червоніло, а п’ястуки безсило стискались.
Він молився. Зачинав від Івана Купала, який освятив усі води. Однак парафіяльному ксьондзові часто здавалося, що святий Іван його не слухає, що він більше заклопотаний тривалістю дня й ночі, розпаленими молоддю вогнищами, горілкою, проводжанням вінків, пущених на воду, нічним шелестом у кущах. Йому навіть було шкода святого Йвана, який щороку регулярно дозволяв Чарній заливати луки. З цього приводу був навіть трохи ображений, отож почав звертатись у молитвах навпрошки до Бога.
Наступного року, після найбільшої повені Бог мовив парафіяльному ксьондзові: «Відгороди річку від лук. Навези землі та насип захисний вал, який утримуватиме річку в її берегах». Його преподобіє подякував Господові й почав скликати парафіян. Гримів через два тижні з амвону про те, що річка нищить дари божі, й закликав до солідарної протидії стихії в такому порядку: з кожного двору один чоловік два дні в тиждень носитиме землю, насипатиме дамбу. На Правік випадали четвер та п’ятниця, на Єшкотлє — понеділок та вівторок, на Котушув — середа й субота.
Першого дня, що був визначений за Правіком, стало до праці лише двоє селюків — Маляк і Херубин. Розгніваний парафіяльний ксьондз сів у свою бричку на ресорах і об’їхав усі хати в Правіку. Виявилось, Серафин зламав пальця, молодого Флоріана забирають до війська, в Хлипалів народилася
