Правік та інші часи - Ольга Токарчук
Й відтоді він повільно уподібнювався звірам. Живився ягодами та грибами, а потім почав полювати на малих звірят. Кожен наступний день витирав з його пам’яти щораз більші фрагменти — мозок Лихого Чоловіка робився гладеньким. Він забував слова, адже не вживав їх. Забув, що має щовечора молитися. Забув, як розпалювати вогонь і для чого він, як застібати ґудзики свити й шнурувати черевики. Забув усі знані з дитинства пісеньки й усе своє дитинство. Забув обличчя близьких людей, матері, дружини, діток, забув смак сиру, печеного м’яса, картоплі та юшки.
Це забування тривало багато років, і врешті Лихий Чоловік вже не був схожим на того дядька, який заблукав у лісі. Лихий Чоловік не був собою і забув, що це означає — бути собою. Його тіло почало заростати шерстю, а зуби від споживання сирого м’яса зробилися твердими і білими, мов зуби звірів. Його горло видавало тепер хрипкі звуки й рохкання.
Якогось дня Лихий Чоловік побачив у лісі старенького дідка, який збирав хмиз, і відчув, що людська істота йому чужа, навіть гидка, отож підбіг до старого і вбив його. Іншим разом він напав на селянина, що їхав возом. Забив і його, й коня. Коня зжер, однак людину не рушив — мертва людина була ще огиднішою, ніж жива. Згодом убив Бронека Маляка.
Колись Лихий Чоловік випадково забрів на узлісся й поглянув на Правік. Вигляд будинків збудив у ньому неясне почуття, в якому були жаль і несамовитість. У селі тоді почули страшні крики, схожі на вовче виття. Лихий Чоловік стояв якусь мить на узліссі, а потім повернувся й невпевнено став навкарачки. З подивом зауважив, що цей спосіб пересування більш вигідний і швидкий. Його очі, тепер ближчі до землі, бачили більше й краще. Його ще слабкий нюх краще хапав запахи землі. Один-єдиний ліс був кращим, аніж усі села, ніж усі дороги й мости, міста й вежі. Отож Лихий Чоловік повернувся до лісу назавжди.
Час Женовефи
Війна наробила шелесту в світі. Згорів ліс на Пшиймах, донські козаки застрелили сина Херубинів, бракувало чоловіків, не було кому косити поля, не було чого їсти.
Дідич Попельський з Єшкотля повантажив речі на воза й пропав на кілька місяців. Згодом повернувся. Дончаки понищили його дім і погреби. Випили столітні вина. Старий Боський, який це бачив, розповідав, що одне вино було таким старим — аж краяли його багнетом, наче желе.
Женовефа наглядала за млином, коли він ще працював. Уставала вдосвіта й слідкувала за всім. Перевіряла, чи хто не спізнюється на роботу. Згодом, коли все йшло своїм ритмічним гамірним ходом, Женовефа відчувала, як її огортає несподівана й тепла, мов молоко, хвиля полегші. Було безпечно. Вона поверталася додому і готувала сніданок Місі, яка ще спала.
Навесні сімнадцятого року млин став. Не було млива — люди поїли всі запаси зерна. Правікові бракувало звичного галасу, бо ж млин був мотором, що крутив світ, машинерією, котра приводила його в рух. Тепер було чути лише шелест Ріки, її сила марнувалася. Женовефа ходила порожнім млином і плакала. Вешталась, немов мара, наче біла, притрушена борошном панна. Вечорами сиділа на ґанку й дивилася на млин. Він снився їй ночами. В снах млин був кораблем з білими вітрилами, таким, яким бачила його в книжках. Мав у своєму дерев’яному тілі товстелезну, жирну від мастила вісь, що безупинно крутилася. Дихав і сопів. З його утроби виривався жар. Женовефа жадала його. Будилася з таких снів спітніла й неспокійна. Коли вже світало, вона вставала й мережала за столом свою серветку.
Під час епідемії холери у вісімнадцятому році, коли було заорано кордони села, до млина прийшла Колоска. Женовефа бачила, як вона кружляє навколо, дивиться на вікна. Вигляд мала виснажений. Була худа і здавалася дуже високою. Її світле волосся посіріло і вкривало спину брудною хусткою. Одяг подерся.
Женовефа спостерігала за нею з вікна, а коли Колоска зазирнула в нього, сахнулася назад. Боялась Колоски. Усі її боялись. Колоска була божевільна, а може, й хвора. Верзла казна-що, проклинала. Зараз, кружляючи навколо млина, мала вигляд голодної суки.
Женовефа глянула на ікону Матері Божої Єшкотльовської, перехрестилася й вийшла у двір.
Колоска обернулась до неї, й Женовефу побило морозом — такий страшний погляд був у цієї Колоски.
— Пусти мене до млина, — сказала вона.
Женовефа сходила до хати по ключ, мовчки відчинила двері.
Колоска ввійшла поперед неї в холодний темний млин і відразу ж упала на коліна — збирати розсипані одинокі зерна, купки пилу, котрий колись був борошном. Згрібала худими пальцями зерно, запихала його до рота.
Женовефа йшла за нею, мов тінь. Згори зігнута Колосчина постать нагадувала купку лахміття. Наковтавшись сирого зерна, Колоска сіла на долівку і почала плакати. Її брудним обличчям котилися рясні сльози. Очі були заплющені, але вона посміхалася. Женовефі щось стиснуло горло. Де вона мешкає? Чи має якихось родичів? Що робила на Різдво Христове? Що їла? Побачила, яке кощаве зараз її тіло, Женовефа пригадала собі Колоску передвоєнну. Тоді це була дебела, красива дівчина. Тепер дивилася на її голі, зранені ноги з твердими, як пазурі, нігтями. Простягла руку до сивого волосся. Колоска розплющила очі і глянула просто в Женовефині очі, навіть не в очі, а в саму душу, в саму середину. Женовефа сахнулася. Це не були очі людини. Вона вибігла у двір і побачила свій дім, мальви, Місину суконку, що промайнула між кущами аґрусу, фіранки, і їй відлягло. Вона взяла в хаті паляницю і повернулася до млина.
Колоска виринула з темряви відчинених дверей з вузликом, повним зерна. Дивилася на щось за Женовефиними плечима, її обличчя проясніло.
— Мазунко, — проказала Колоска до Місі, яка підійшла до паркану.
— А де твоя дитина? — спитала Женовефа.
— Померла.
Женовефа простягла їй паляницю, але Колоска підійшла надто близько і, забираючи паляницю, припала губами до її вуст. Женовефа шарпнулась, Колоска засміялася й поклала паляницю в свій клунок. Міся розплакалася.
— Не плач, мазунко, твій татусь уже йде до тебе, — пробубоніла Колоска й
