Правік та інші часи - Ольга Токарчук

Вони сіли в кухні на підлозі. Смуги червоного жару освітлювали їхні обличчя.

— Я маю знати, чи живий Міхал. Я й досі його жінка.

— Чекатиму, але скажи, як довго?

— Не знаю. Можеш дивитися на мене.

— Покажи мені груди.

Женовефа зсунула з плечей нічну сорочку. Зблиснули голі груди та живіт. Вона чула, що Елі перехопило подих.

— Покажи, як ти мене прагнеш, — прошепотіла Женовефа.

Він розстебнув штани, й Женовефа побачила напружену пуцьку. Відчула ту насолоду зі сну, котра була коронацією всіх зусиль, поглядів і прискореного дихання. Ця насолода була поза всяким контролем, не можна було її затримати. А те, що зараз з’явилося, лякало, бо нічого більше вже бути не могло. Ось воно здійснилось, пролилося, закінчило і почало, і відтоді все, що станеться, буде ніяким і гидким, а голод, який прокинеться, буде ще сильнішим, аніж будь-коли досі.

Час дідича Попельського

Дідич Попельський утрачав віру. Не переставав вірити в Бога, але Бог і все інше робилися якимись невиразними, пласкими, наче гравюри в його Біблії.

Дідичеві здавалося, що все гаразд, коли з Котушува приїжджали Пельські, коли він грав вечорами у віст, коли розмовляв про мистецтво, коли відвідував свій погріб або обрізав троянди. Все було гаразд, коли з шаф пахло лавандою, коли він сидів за своїм дубовим письмовим столом з ручкою, що мала золоте перо, а ввечері жінчині руки масажували його стомлену спину. Та коли Попельський лишень виходив, виїжджав десь із дому, хоч би до Єшкотля на брудний ринок чи до навколишніх сіл, то просто втрачив фізичну стійкість до світу.

Він бачив будинки, що розсипалися, струхнявілі паркани, стерте часом каміння, яким було викладено головну вулицю, й думав: «Я народився запізно, світ прямує до свого кінця. Вже по всьому!» Боліла голова, погіршився зір, — дідичеві здавалося, ніби він став темнішим, — мерзли ноги, а якийсь невиразний біль переймав його всього. Було порожньо й безнадійно. І не було звідки чекати допомоги. Дідич повертався до палацу і ховався в своєму кабінеті — це на певний час затримувало розпад світу.

Та світ все одно розпадався. Дідич усвідомив це, побачивши свій погріб, коли повернувся після поспішної втечі від росіян. Усе в ньому було знищене, побите, порубане, спалене, розтоптане й розлите. Він оглядав збитки, бродячи по кісточки у вині.

— Руїна й хаос, руїна й хаос, — шепотів він.

Потім ліг у своєму сплюндрованому будинку й розмірковував: «Звідки береться на світі зло? Чому Бог дозволяє зло, він-бо ж добрий? Чи, може, Бог недобрий?»

Ліками на меланхолію дідича стали зміни, що приходили в країну.

У вісімнадцятому році було багато роботи, а ніщо так не лікує смуток, як праця. Ввесь жовтень дідич набирав розгону для суспільного почину, аж поки в листопаді остаточно струсив із себе меланхолію. Тепер, навпаки, майже зовсім не спав і не мав часу попоїсти. Їздив по країні, відвідав Краків і побачив його як княжну, пробуджену зі сну. Організував вибори до першого Сейму, був засновником кількох товариств, двох партій і «Малопольської Спілки Власників Рибних Ставків». У лютому наступного року, коли було ухвалено Малу конституцію, дідич Попельський застудився й знову опинивсь у своїй кімнаті, в ліжку, головою до вікна — себто в тому місці, з якого вирушив.

Запалення легенів поволі проходило, й він вертався до звичних буднів, мов з далекої подорожі. Багато читав і почав вести щоденник. Хотів з кимось поговорити, але всі сусіди й знайомі видавалися йому банальними й нецікавими. Тож наказав принести до ліжка книжки з бібліотеки, а поштою замовляв нові.

На початку березня він вийшов на свою першу прогулянку парком і знову побачив світ гидким і сірим, повним розкладу та спустошення. Не допомогла незалежність, не допомогла конституція. На стежці у парку побачив, як з-під талого снігу показалася червона дитяча рукавичка, й невідомо чому це глибоко запало в його пам’ять. Сліпе вперте відновлення. Безлад життя й смерти. Нелюдська машина життя.

Торішні намагання почати все заново пішли намарно.

Що старшим ставав дідич Попельський, то страшнішим здавався йому світ. Коли людина молода, вона зайнята власним розквітом, рухом уперед і розширенням власних меж: від дитячого ліжка до стін кімнати, будинку, парку, міста, країни, світу, а згодом, у віці чоловіка, приходить час на марення про щось вище. Приблизно у сорок настає злам. Молодість зі своєю напругою, зі своєю силою втомлюється сама від себе. Якоїсь ночі або ранку людина переступає межу, досягає піку й робить перший крок униз, до смерти. Тоді постає питання: чи сходити гордо, звернувши обличчя до темряви, чи вертатися до того, що було, зберігати позірність і вдавати, ніби це не темрява, а просто в кімнаті погашене світло?

Тим часом червона рукавичка під брудним снігом переконала дідича, що найбільшим обманом молодости є оптимізм, уперта віра в те, начебто щось зміниться, направиться й у всьому є поступ. Тож його зараз пік вузол розпачу, наче віхоть цикути, який він завжди носив у собі. Дідич дивився навколо себе й бачив страждання, смерть, розклад, що були властиві всьому, як бруд. Пройшов усе Єшкотлє й побачив бійню, і несвіже м’ясо на гаках, і скоцюрбленого жебрака під крамницею Шенберта, й невелику скорботну похоронну процесію, котра йшла за дитячою труною, і низькі хмари над присадкуватими хатами, що облямовували ринок, і морок, який удирався звідусіль і вже запанував над усім. Нагадувало це повільне, невпинне самоспалення, в якому людські долі, цілі життя були віддані на поталу полум’ю часу.

Повертаючись до палацу, він проходив повз костьол, тож заглянув до нього, але нічого там не знайшов. Побачив ікону Матері Божої Єшкотльовської, однак не було в костьолі жодного бога, котрий би спромігся повернути дідичеві надію.

Час Матері Божої Єшкотльовської

Матір Божа Єшкотльовська, замкнута в оздоблені рамці ікони, мала обмежене поле зору на костьол. Вона висіла в боковому нефі й через це не могла бачити ні вівтаря, ні виходу з кропильниці. Колона заступала їй амвон, і вона бачила лише тих поодиноких парафіян, які заходили до костьолу помолитись, або ж цілу їхню вервечку, коли сунули під вівтар після причастя. Під час служби споглядала десятки людських профілів — чоловічих і жіночих, старих і юних.

Матір Божа Єшкотльовська була чистою волею допомоги хворим і вбогим. Була силою, божим чудом. Коли люди звертали до неї свої обличчя, коли ворушили губами, стискали руки на животі