Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Новини - Андрій Любомирович Войницький

Новини - Андрій Любомирович Войницький

Читаємо онлайн Новини - Андрій Любомирович Войницький

— І яким чином вона б спромоглася це зробити?

— У неї є доступ до Сашиного товару, прикинь. Більш ні в кого — тільки у неї!..

Поки ми розмовляли, а Віталік малював, минула майже година.

— Здається, все,— нарешті хехекнув прес-секретар.— Приймай роботу, вождь!

Товариш Дванадцять уважно оглянув мене і задоволено поцокав язиком.

— Шедевр! Тебе треба в музеї експонувати.

— А ну, дай подивитися! — я потягнувся за дзеркалом у Віталіковій косметичці.

Вийшло дійсно реалістично. Я виглядав ґрунтовно побитим: фінгал під оком, перебитий ніс, гематома на вилиці, репнута і вже посиніла губа... Ілля навів на мене об’єктив телефону:

— Зроби скорботне обличчя! Щось ти надто веселий для людини, яку щойно відчухрали!

Я зробив.

— Ще скорботніше! — скомандував Ілля.— І очі у тебе щось дуже бадьорі... Якщо тобі дати в пику, в тебе будуть не такі бадьорі очі, повір мені... О, тепер інша справа!

Він наблизив камеру і відзняв кілька кадрів у різних ракурсах, а тоді вдоволено передивився фото і показав прес-секретарю. Вони трохи посперечалися, яке обрати, я теж краєм ока глянув, але взагалі мені було байдуже, бо зараз я думав тільки про те, чи дійсно Соня Купер могла вбити Наташу Штос. А чому б і ні? Якщо вона в дитинстві напувала подругу сечею, чому б їй у дорослому віці не підсунути подрузі якесь смертоносне лайно? Таке собі підступне, по-веніцейськи витончене, суто жіноче вбивство — отрута у витриманому вині та лицемірна посмішка під час виголошення тосту...

— «Відпиздили,— набирав товариш Дванадцять повідомлення для Соні Купер.— І маємо незаперечний доказ»...— Він задоволено крехнув.— Усе, пішло!.. Ну що, їдьмо?

Прес-секретар знову знизав плечима, ховаючи свій мотлох у косметичку.

— Ми зараз до церкви, можемо підкинути тебе до тролейбусної зупинки,— запропонував Ілля.

— До церкви?

— Ну. Сьогодні Саша проповідує... Ось...

Ілля нахилився і витяг з-під сидіння пакунок однакових строкатих афіш, запакованих у поліетиленову плівку. Відокремивши одну, він простягнув її мені. Стандартний анонс чергового неопротестантського служіння — на афіші красувався пастор Патрік на сцені, з радіомікрофоном і у білосніжному френчі. Текст повідомляв, що тема сьогоднішньої проповіді пастора Патріка Джонса — «Як бути бідним, як бути багатим». Знизу, дрібніше, значилося: «За участю спеціально запрошеного молодого пастора Олександра Глена».

— «Олександр Глен»? — криво посміхнувся я.— Насправді?

— Так,— хехекнув Ілля.— Агент Сміт... То де тебе висадити?

— Мабуть, поїду з вами,— сказав я.— Як таке видовище пропустити...

— Гаразд.— Ілля завів машину.— Там і вмиєшся в туалеті.

2

Церква Нового Народження орендувала актовий зал будинку культури у легендарному харківському мікрорайоні ХТЗ. Перед входом височіли круті сходи, які охороняли двійко бетонних комуністичних ідолів — м’язистий робітник у картузі і з кувалдою на плечі та босонога селянка з добре виліпленими цицьками — вона стискала у мозолястій руці серп. Здавалося, що робітник скоса поглядає на її цицьки, але, зважаючи на серп, не наважується на подальші дії.

Усередині виявилися просторий хол і номінальна прохідна. У будочці читав газету вахтер, схожий на Льва Троцького, який вижив після удару льодорубом, але істотно подався. Ми проминули прохідну, а він навіть голови не підвів — мабуть, так тут було заведено. У холі я помітив ту ж саму афішу. Ми піднялись широкими імперськими сходами, занадто пишними для ринкового сьогодення. Назустріч із жвавим гомоном майнула зграйка дівчаток років десяти-дванадцяти в чешках і фіолетових балетних костюмах. Ми рушили далі повз однакові двері приміщень, окупованих дрібними фірмочками, і нарешті опинилися перед актовим залом. Звідти долинала м’яка ритмічна музика, хтось грав на фортепіано.

Актовий зал був заповнений ледве на третину, незважаючи на те, що вхід на служіння був вільний. Вочевидь, нова церква тільки починала тріумфальний поступ до справжньої популярності. Серед публіки домінували офісного вигляду чоловіки у дешевих м’ятих піджаках, сумні бабусі, жіночки у віці, було й з десяток чорношкірих хлопців. Помітив я й кілька молодих студентських облич. У кутку сцени лисніло біле фортепіано, на якому досить вправно грав вусатий чоловік, схожий на дружку з сільського весілля. Авансценою походжав пастор Патрік, який у своєму френчі з безліччю великих золотих ґудзиків нагадував добродушного людожера, що захопив владу у невеличкій африканській країні і зараз упивається тією владою. Часом пастор розводив руки, наче Ісус на хресті, заплющував очі і видкидав назад чорну голову, і тоді виникало враження, що на сцені немає ніякого Патріка, а стоїть лише довгий білий френч, усипаний ґудзиками.

Ми посідали в останньому ряду.

Піаніст заграв тихіше, і Патрік голосно промовив у мікрофон:

— Хаааал-лілуйя!!! Брати і сестри, халлілуйя! Я вітаю вас! Сьогодні четвер, і я вітаю вас, брати і сестри, тут, у нашій церкві!

Зал реагував кволо. Всі

Відгуки про книгу Новини - Андрій Любомирович Войницький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: