Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Івась, Керім та мічман Недашківський трималися біля адмірала Джонса, як і всі інші з його команди. На крутий, обривистий берег здерлися одними з перших і зразу ж потрапили під рушничний вогонь. Турки покидали гармати, залягли в окопах і майже в упор стріляли в нападаючих. Падали вбиті і поранені.

— Швидше, браття! — гукнув Джонс і піддав ходу. — Швидше!

Козаки поспішили за ним і за хвилину опинилися в окопах. Турки схопилися за шаблі. Зав’язався рукопашний бій. Адмірал був примітною мішенню: його мундир, еполети та білий шовковий шарфик на шиї зразу привернули увагу противника — і кілька яничарів з шаблями наголо кинулись до нього.

— Керіме! — гукнув Івась. — Пильнуй!

І, розрядивши пістоль у груди найближчому яничарові, що пер напролом на адмірала, підставив свою шаблю під шаблю іншого нападника — зчепився з ним.

Яничар не піддавався — оборонявся затято, намагаючись дістати Івася своєю гострою шаблею. І таки дістав — черкнув поковзом по кисті лівої руки, аж кров бризнула додолу, але тут же і сам упав навзнак від влучного удару. З другого боку адмірала захищали Недашківський та Керім. Сам Джонс успішно орудував шпагою. Всі вчотирьох вони пробивалися вперед, мов таран. І турки раптом втратили бойовий запал, завагалися, а потім один за одним почали відступати до фортеці. Та й було їх менше, ніж козаків.

Серед загального гамору і галасу здалеку почувся голос отамана Головатого:

— Наддай, браття! Вперед! На плечах утікачів увірвемося в фортецю!

Але страх додав ворогам сил. Турки тікали, мов стадо нажаханих оленів. Перед ними завчасно відчинилися ворота, і вони юрбою, штовхаючи один одного, ринули до них.

Козаки наздогнали задніх і сподівалися разом з ними ввірватися всередину, але в останню мить упали важкі залізні фати, придушуючи тих, що потрапили під них. Ворота зачинилися. Кілька десятків яничарів, що не встигли проскочити, запросили у козаків «аману», і їх, обеззброєних, повели назад, до берега.

Взяти фортецю знаскоку не пощастило. Головатий наказав відходити до турецьких окопів. Тут стояли залишені напризволяще гармати, лежали бомби з гнотами та чавунні ядра, в земляних нішах в мішках горів порох.

— Розвертайте гармати! — гукнув отаман. — Забивайте заряди! Наші гармати із суден зняти, перенести на берег — пальнемо так, щоб Осману-паші у фортеці стало жарко!

За годину вся козацька артилерія, включаючи і ті гармати, що були захоплені у ворога, була установлена на узвишші і залпом ударила по фортеці.

Тим часом з протилежного боку до острова підійшла ескадра де Рібаса, наблизилася до берега, наскільки було можливо, і теж відкрила ураганний вогонь. У фортеці спалахнули пожежі. Від прямого попадання ядра завалився високий мінарет мечеті. Жахливі крики поранених, обпалених вогнем та ошалілих від страху яничарів струсонули низьке, сіре небо.

Фортеця відповідала поодинокими пострілами, бо всі зняті зі стін і установлені на кручах гармати опинилися в руках козаків.

Наближалася неминуча розв'язка.

— Швидше заряджайте, бісові діти! — підбадьорював козаків Головатий. — Піддайте вогню! Припечіть яничарів так, щоб попросили пощади! От так! Славно! Славно!

У цю мить фортецю струсонув страшний вибух. Задрижала земля. Стовп вогню піднявся високо вгору над подзьобаними, мов віспою, стінами. А слідом за цим із-за них долинув ще сильніший крик жаху.

Козаки остовпіли і перехрестилися. Навіть стріляти перестали. Головатий уже було рота розкрив, щоб дати нагінку гарматам, та тут розчинилися ворота фортеці і з них вивернув гурт яничарів, що в один голос закричали:

— Аман! Аман! Здаємося! На милість Аллаха!

Головатий подав знак адміралу Нассау-Зігену — і ескадра теж припинила пальбу. Стрілянина вщухла. Турки виходили з фортеці, кидали на землю шаблі, ятагани та рушниці-яничарки, збивалися в купи, ставали на коліна — обличчям на південь і кланялися Аллахові, дякуючи за порятунок.

Козаки ринули у фортецю. Незабаром кілька їх повернулися з невільниками. Доповіли отаманові та товариству:

— Ось, батьку, знайшли в темниці двадцять п’ять наших бранців-запорожців, конали в казематі від голоду та холоду. Але всі живі…

Схудлі, зарослі бранці доземно кланялися отаманові і всьому товариству, обнімали знайомих, витирали з очей сльози радості.

— Спасибі, отамане, спасибі, браття! Хай Господь порятує ваші душі, як ви нас порятували!

До самого вечора запорожці гасили пожежі, підраховували здобич. А була вона немала: одинадцять турецьких корогов, двадцять одна гармата, багато зброї, а ще більше припасів, призначених для Очакова.

Головатий наказав поховати загиблих, гармати знову поставити на фортечні мури, а свої — переправити на човни, залишив у фортеці залогу з трьохсот чоловік і наступного дня, прихопивши з собою Османа-пашу та військові знамена турків, відплив назад, до Василькова.

Ради такої важливої і давно очікуваної перемоги Потьомкін сам прибув до Коша, щоб подякувати переможцям і нагородити Георгіївськими хрестами та медалями тих, що відзначилися.

Церемонія відбувалася біля церкви. Запорожці вишикувалися в дві шеренги. Отамани на чолі з Антоном Головатим стали попереду. Потьомкін подякував усім за визначну перемогу, за хоробрість і першому Головатому повісив на шию хрест Святого Георгія. Таку ж нагороду отримали всі отамани, які брали участь у штурмі Березані.

Коли церемонія вже кінчалася, раптом прибула запорізька кіннота на чолі з кошовим Чепігою. Виявилося, що, поки Головатий брав Березань, Чепіга зробив блискавичний рейд до Хаджибея,[14] розгромив у ньому турецький гарнізон і, головне, спалив гамазеї з борошном та іншим продовольством, призначеним для залоги Очакова.

— Ну, братця, ви — герої! — вигукнув Потьомкін. — Вважайте, що Очаків тепер наш!

На радощах він тут же роздав