З ким би побігати - Давид Гроссман
Курдупель нарешті схаменувся. Стиснув папірець у кулаці й напружено усміхнувся.
— До побачення, — з притиском сказала Тамар і майже відштовхнула його.
Товстун, схоже, щось зрозумів і швидко почимчикував геть. Тамар із страхом стежила за ним. Тендітна дама, дочекавшись нарешті своєї черги, нетерпляче накинулася на неї:
— Ти просто мусиш про це дізнатися, дівчинко, ось послухай! Просто мусиш! Жила колись найвидатніша співачка, Роза Рейзе, вона втекла з Білостока, звали її тоді Розою Брухштейн, і не смійся, будь ласка, багато хто вважав її найбільшою співачкою на світі після Карузо. Пуччіні і Тосканіні мріяли про таку...
Тамар машинально кивала, голова її хилиталася вгору-вниз, немов м’ячик на резинці. А товстенький курдупель віддалявся енергійними кроками. Ось він уже пройшов зовсім поряд із Міко, вони навіть не поглянули один на одного. Кругла лисина курдупеля розчервонілася — від спеки, а може, й від хвилювання. Тамар благала, щоб її вибір виявився правильним, щоб цей маленький чоловічок не підкачав.
Хтось тоненько засміявся поруч з нею. Тендітна дама тряслася, насолоджуючись своєю історією:
— І ось одного разу Розі Рейзе довелося їхати Мексикою у потязі, і на потяг напав знаменитий розбійник Панчо Вілья. І Роза сказала грабіжникам, що вона співачка, але вони їй не повірили. Та коли вона відкрила рот і заспівала — просто у вагоні, у розпал стрілянини, вони не тільки відпустили її з богом, а й почастували своєю славнозвісною мексиканською текілою...
Тамар неуважно всміхнулася, подякувала дамі, підібрала гроші та магнітофон, покликала Дінку й пішла до обумовленого місця — зустрічатися з Міко. Краєм ока вона встигла помітити, що чоловічок з брунатною сумкою вже в кінці вулиці. Їй сподобалося, що він не зупинився тут-таки прочитати записку і жодного разу не обернувся. У неї в кишені лежали ще дві такі самі записки, заготовлені напередодні. Вона збиралася передати їх трьом різним людям, але довіру у неї викликав лише він один. У неї було таке відчуття, що цей товстун — саме той, хто їй потрібен.
Моше Хоніґман, колишній судовий стенографіст, а нині самотній пенсіонер, удівець із сорокалітнім стажем, скрашував одноманітність професійної кар’єри скромними захопленнями. Він був збирачем старовинних географічних мап, книжок про подорожі у Святу землю і платівок із записами духових оркестрів. Ще Моше Хоніґман грав у шахи, листуючись з аматорами цієї стародавньої гри по всьому світу, а крім того, завів собі звичай вчити щороку по одній новій мові на рівні сякої-такої вуличної балачки. Це була вічно натхненна і вічно чимось зворушена людина, яку старість застукала десь у розпалі дитинства. На додачу до всіх перелічених вище занять він був також завзятим читакою детективів, що продаються по п’ять шекелів за штуку в маленьких букіністичних крамничках і допомагають на кілька годин заглушити нестерпну душевну нудьгу.
Зараз Моше Хоніґман квапливо йшов однією з відгалужених від Бен-Єгуди пішохідних вуличок. Його немолоде серце страшенно калатало, але він не дозволяв собі затриматись і заспокоїтись. Він усе ще бачив перед собою благальні очі дівчини, яка — ясно як божий день — була в серйозній небезпеці. Моше Хоніґман швидко йшов і гарячково, але більш ніж логічно, розмірковував: за дівчиною хтось стежить, саме тому вона так дивно повелася. Від хвилювання його ноги трохи ослабли в колінах, і він змусив себе сповільнити крок. П’ятдесят років спілкування із злочинним світом (окрім сотень проковтнутих детективів до уваги бралися й довгі роки, проведені на судових засіданнях) чітко диктували Моше Хоніґману, що треба зробити. Він раз у раз зупинявся перед якою-небудь вітриною, поправляв рештки волосся, що прилипли до спітнілого лоба, й уважно перевіряв, чи не відіб’ється у склі яка-небудь підозріла особа.
Миттю занурившись у незвичайну історію, Моше Хоніґман кружляв вулицями, напружено розробляючи серцезворушливі сюжети, що сягали кульмінації тієї миті, коли дівчина зверталася до нього. І між цими фантазіями він благословляв свою зірку, що зробила його зовнішність такою буденною, такою непримітною, такою непідозрілою. І він постарався зробитися ще буденнішим і непримітнішим, удавши на обличчі застиглу страхітливу посмішку, що надавала йому, на його думку, вигляду добродушного підсліпуватого дідуся.
Профланірувавши ось так цілу годину, викликаючи найтяжчі підозри у всіх здибуваних на його шляху перехожих, Моше Хоніґман прослизнув у кафе «Гранат», замовив собі тост із сиром і поміняв свої вуличні окуляри на окуляри для читання. З брунатної сумки він дістав і врочисто розправив газету «Маарів», з головою сховавшись за її сторінками, і лише тоді нарешті розгорнув заповітну записку.
Дорогий добродію чи добродійко, мене звуть Тамар, і я дуже-дуже потребую вашої допомоги. Я знаю, це звучить дивно, але ви повинні мені повірити, що йдеться про життя і смерть. Будь ласка, допоможіть мені. Не чекайте ні хвилини. Не відкладайте цього назавтра. Зараз же, просто зараз, подзвоніть, будь ласка, за телефоном 6255978. Якщо не відповідають, спробуйте зателефонувати пізніше. Прошу вас, не губіть цієї записки! Попросіть до телефону жінку на ім’я Леї. Розкажіть їй, як до вас потрапила ця записка, а найголовніше, будь ласка, скажіть їй, що Тамар просила повідомити: у призначений час, у призначений день, на вулиці Шамай, навпроти стоянки таксі. Потім, прошу вас, будь ласка, знищте цю записку...
Із-за «Мааріва» повільно спливло здивоване кругле обличчя Моше Хоніґмана. Отже, він мав рацію, чорт забирай! Крихітка справді ускочила в страшну халепу! Він ще і ще раз перечитав записку, пробуючи вгадати, звідки вирвано аркуш. Потім подивився папір на просвіт, намагаючись знайти які-небудь таємні знаки.
— Ваш тост, будь ласка, — сказав офіціант.
