З ким би побігати - Давид Гроссман

Моше Хоніґман очманіло втупився в нього. Тост? Зараз? У таку відчайдушну мить? Схопив свою сумку, кинув на стіл купюру і стрімголов вискочив на вулицю. Знайшовши на розі телефон-автомат, набрав номер.

— Так! — пролунав грубуватий жіночий голос, на фоні дзвону посуду, звуку розливаної води і людського гомону.

— Пані Лея? — з тремтінням у голосі запитав Моше Хоніман.

— Так. Хто це?

Він заговорив квапливим напівшепотом, важко задихаючись:

— Це Моше Хоніґман. Зараз у мене, на жаль, немає змоги відрекомендуватися як належить, але я маю розповісти вам деяку виняткову з певного погляду історію. Історію про... — він зазирнув у записку, — про Тамар. Чи не знайдеться у вас для мене хвилиночки?

А вже незабаром Моше Хоніґман впурхнув назад у кафе, змусив офіціанта повернути його все ще теплий тост і відкинувся на спинку стільця з виразом мрійливої радості на обличчі. Голова паморочилася від неймовірних подій. Але не минуло й хвилини, як він уже з усієї сили нервував через те, що Леї досі немає. Він схопився, виглянув на вулицю, повернувся на своє місце і голосно зітхнув. Подивився на годинник, потім ще раз і ще. У нього був старий годинник — з тих, що випускали в Ерец-Ісраель в епоху британського мандата, — замість цифр на них були позначені імена дванадцяти колін Ізраїлевих. Було якраз Завулон[50] і двадцять хвилин, і Моше Хоніґман не знав, як йому згаяти час до без десяти Нефталима[51]. Він без кінця розгортав записку, пестячи її поглядом, немов це був виграшний лотерейний квиток, перечитуючи раз по раз останні слова:

...Я наперед вдячна вам за величезну допомогу. Мені хотілося б відплатити вам добром за добро чи бодай сплатити за телефонну розмову. Я сподіваюся, що дуже скоро з вами трапиться щось гарне і вам віддячиться за вашу сердечну доброту. Дякую, з найвищою повагою, Тамар.

Усього шість днів залишалося до втечі, а вона все ще жодної гадки не мала, як зробити так, щоб вони з Шаєм зустрілися на півдорозі між місцями їх виступів. Тамар була така налякана, що їй не вдавалося подумати про це ні під час коротких переїздів, ані вночі, в ліжку. Це було безглуздо й безвідповідально, але вона ніяк не могла змахнути завісу з туману, що опускалася перед нею щоразу, як тільки її думки наближалися до небезпечної зони.

У п’ятницю після вечері хлопці й дівчата розставили стільці в їдальні уздовж стін. Пейсах з двома бульдогами всілися в центрі. Прийшла навіть Пейсахова дружина, маленька мовчазна жіночка, що поглядала на чоловіка із захопленням і усміхалася, не розтуляючи губ. Приплентався і Шай, опустився на вказане йому місце. Решта теж сіли — таким собі затишним кружком. Потекла легка розмова. Орталь, фокусниця, сказала, що ці дерев’яні стільці точнісінько як шкільні, ті самі, від яких ниє спина, і почалися балачки про вчителів, про заняття, про турпоходи. На якусь хвильку Тамар примарилося, що вона в літньому таборі або, як одного разу сказала Шелі, в будинку творчості для юних обдарувань.

Шай, занурений у себе, наполегливо уникав дивитися на неї. Підтоптаний старий вісімнадцяти років. Тамар сиділа навпроти і за звичкою, що перетворилася на другу натуру, вбирала його слабкість. Уже за хвилину її геть розвезло, тіло осіло в такій самій, як у нього, розчавленій позі. Вони були у цю мить схожі одне на одного, мов дві однакові карти, і якби хтось звернув на них увагу, підозри виникли б неминуче. Тамар згадала домашні суботи — до того, як на них впало нещастя з Шаєм, — згадала марні мамині спроби хоч раз на тиждень влаштувати спокійну вечерю, без скандалів і суперечок, щоб хоч раз на тиждень вони побули родиною. Мама запалювала свічки і промовляла благословення, ба більше, придумала якийсь «церемоніал», аби кожен член родини розповів про що-небудь «зворушливе», що він пережив за минулий тиждень... Вперше з того часу, як вона покинула дім, у Тамар прокинулася туга за мамою, за дурною її захопленістю, яку всі вони вічно давили, навіть з якоюсь жорстокістю давили, за цими її безглуздими, відчайдушними вивертами... Мама, яка так не вписувалася в їхню колючу, похмуру сімейку. Життя з ними перетворило її на жовчну і сварливу істоту, а колись же вона була зовсім іншою... А й справді, думала Тамар, роздивляючись минуле в новому світлі, бідолашна мама все життя прожила на ворожій території, побоюючись, що почнуть потішатися з її слів, надриваючись у безнадійній війні за те, щоб пробитися крізь броню батьківського сарказму, геніальність Шая і небажання Тамар бути їй за подругу, сестру і домашнє звірятко... На мить Тамар поринула у свої думки і забула, де вона зараз. Її затопила хвиля жалості й болю, жалю про непоправний крах їхньої родини, про чотирьох людей, що залишилися посеред усього світу наодинці з собою. Але разом з тим її затопило ще й бажання щиросердо поговорити з ким-небудь стороннім, який не належить до їхнього клану, передати йому хоч дещицю тягаря, що надсаджує їй серце.

Шай зітхнув. Вона почула його легке зітхання в загальному гулі, і в неї теж вихопилося зітхання. Вони подивилися одне на одного. Хто знає, що зараз роблять батьки, подумала Тамар. Самі вдома, по обидва боки величезного обіднього столу. Кілька днів тому вони повернулися з відпустки.

— Саме цього року ми від поїздки не відмовимося! — категорично заявив її батько з