Кімната - Емма Донохью

У нашому Незалежному Житлі є шість вікон, вони показують різні картинки, але з деяких вікон ми бачимо ті самі речі. Найулюбленіше моє вікно — у ванній кімнаті, бо там будівельний майданчик і я можу спостерігати за кранами та екскаваторами. Я читаю для них увесь вірш про Ділана, і їм це подобається.

У вітальні я застібаю липучки на черевиках, бо ми збираємося на прогулянку. Я дивлюся на те місце, де стояла ваза, поки я її не розбив.

— Попросімо нову вазу як недільний подарунок, — кажу я Ма і, похопившись, тут-таки замовкаю.

На черевиках Ма — шнурки, вона їх зав’язує, а тоді спокійно дивиться на мене:

— Знаєш, тобі не доведеться більше бачити його.

— Старого Ніка? — перепитую я, вимовляючи це ім’я, щоб перевірити, чи звучить воно так само моторошно, як раніше.

Виявляється, звучить, проте вже не дуже загрозливо.

— А от мені доведеться зустрітися з ним ще один раз, — зауважує Ма. — Коли я піду в суд. Але це буде через багато місяців.

— А нащо тобі туди йти?

— Морріс каже, що можна дати свідчення у відеорежимі, однак я хочу ще раз глянути в його підлі очі.

До чого це все? Я намагаюся згадати його очі.

— Може, тепер він попросить нас принести йому що-небудь як недільний подарунок? Це було б смішно.

Але Ма нітрохи не сміється. Вона позирає в дзеркало, малюючи собі чорні лінії навколо очей, і фарбує губи в багряний колір.

— Ти стала схожою на клоуна.

— Це лише макіяж, — пояснює Ма. — З ним я маю кращий вигляд.

— Ти завжди маєш гарний вигляд, — заперечую я.

Ма всміхається мені в дзеркалі. Я задираю кінчик носа, встромляю у вуха пальці і кручу ними.

Ми тримаємося за руки, проте день сьогодні дуже теплий, і наші долоні швидко мокріють. Ми роздивляємося на вітрини крамниць, але всередину не заходимо. Ми просто гуляємо. Ма весь час повторює, що якісні речі безглуздо дорогі, а дешеві можна відразу ж викинути на сміття.

— Глянь, он там продають чоловіків, жінок і дітей, — кажу я їй.

— Що? — Вона розвертається. — Ні-ні, це крамниця одягу, тому там і написано: «Чоловіки, жінки, діти». Це означає, що тут продають одяг для всіх людей.

Коли нам треба перейти вулицю, ми натискаємо кнопку і чекаємо, поки з’явиться маленький сріблястий чоловічок, який нас оберігатиме. Я бачу щось схоже на бетонний майданчик, але там вищать і стрибають діти. Це зветься бризкалкою. Ми дивимося на них, проте недовго, бо Ма каже, що довго витріщатися на людей не личить.

Ми граємо в шпигунів, а тоді купуємо морозиво — це найсмачніша річ у світі. Моє морозиво ванільне, а в Ма — полуничне. Наступного разу купимо собі з іншими смаками, їх тут сотні. Великий холодний шматок спорскує по моєму підборіддю, і мені починає пекти лице. Ма показує, як треба затулити ніс рукою і хукати теплим повітрям. Я прожив у світі вже три з половиною тижні, але ніяк не можу зрозуміти, від чого може бути боляче.

Я маю з собою кілька монет, що їх дав мені Нерідусь, і купую Ма шпильку для волосся з комашкою сонечком, тільки несправжнім.

Вона без кінця дякує мені.

— Носи її завжди, навіть коли помреш, — кажу я їй. — А ти помреш раніше за мене?

— Такий закон життя.

— А чому він такий?

— Ну, на той час, коли тобі набіжить сто, я матиму вже сто двадцять один рік і моє тіло, гадаю, вже зовсім постаріє, — пояснює Ма й усміхається. — Я буду на Небесах, готуватиму твою кімнату.

— Нашу кімнату, — кажу я.

— Ну, добре, нашу кімнату.

Я помічаю телефонну будку і заходжу в неї, уявляючи, що я Супермен і мені треба перевдягнутися. Я махаю Ма крізь скло. Зауваживши маленькі картки з усміхненими обличчями і написами «Грудаста блондинка, 18» і «Філіпіна-самиця», я беру їх собі, бо що з воза впало, то пропало, а я знайшов, то цур моє. Одначе, коли я показую їх Ма, вона застерігає, що ті картки брудні, і змушує мене викинути їх у смітницю.

Ми трішки заблукали, але потім Ма помічає назву вулиці, де міститься наше Незалежне Житло, тож насправді ми не загубилися. Мені з утоми болять ноги. Гадаю, люди у світі повсякчас утомлені.

У нашому Незалежному Житлі я завжди ходжу босоніж, бо взуття мені не подобається зовсім.

У квартирі «Шість С» живе жінка з двома великими дівчатами, старшими за мене, але не набагато. Жінка весь час носить темні окуляри, навіть у ліфті, і ходить з милицею. Думаю, ті дівчата не вміють розмовляти, однак, коли я помахав одній з них рукою, вона всміхнулася.

Як день, то й новина.

Бабця подарувала мені набір акварельних фарб — десять кольорів в овальних формочках, що лежать у коробці з прозорою накривкою. Після кожної фарби я ретельно мию пензлика, щоб вони не змішувалися одна з одною, а коли вода стає брудною, я її міняю. Я підняв один зі своїх малюнків, щоб показати Ма, але він розплився. Відтоді усі малюнки ми сушимо на столі.

Ми йдемо в будинок з гамаком, де разом з Нерідусем складаємо з «Леґо» чудовий замок і дзизкучий автомобіль.

Бабця тепер може навідувати нас тільки по обіді, бо зранку в неї робота в крамниці, де люди купують нове волосся і груди, коли ті випадають. Ми з Ма йдемо глянути на неї крізь вхідні двері — Бабця зовсім не схожа на себе. Ма каже, що всередині кожної людини живе кілька різних людей.

У наше Незалежне Житло приїжджає Павло і привозить сюрприз для мене — футбольний м’яч, подібний до того, що Бабця кинула в крамниці. Я йду в парк з дядечком Павлом, а не з Ма, бо вона збирається в каварню, щоб побачити когось зі своїх старих друзів.

— Чудово! — кричить мені Павло. — Ще раз!

— Ні, тепер ти, — кажу я.

Павло копає м’яча так сильно, що той відскакує від стіни будівлі й відлітає в кущі.

— Принеси його! — кричить він.

Коли я копаю м’яча, він летить у ставок, і я плачу.

Павло дістає його гілкою. Він котить м’яча і питає мене:

— Хочеш похвалитися мені, як