Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Таргітай поклав голову сармата в торбу, прив’язав до коня лебедя, вбрання й зброю сарматову, напоїв коня в річці, скочив і навзаводи поскакав геть.

Сонце тимчасом високо підбилося над степом. Як і раніш, спокійна річка й вітер степовий духовитий і теплий ласкаво шурхотить зеленими очеретами. На вогкім піску, широко розкинувши руки, лежить без голови сармат. Великі плями стемнілої крови червоніють на білім піску. Чорні й зелені мухи в’ються коло трупа, вінцем посідали круг рани. Вже гайвороння злетілося, кряче й б’ється за здобич, шматує біле тіло.

А степ прекрасний, як уквітчана дівчина, величний, безкраїй, як мрія, лежить навкруги й дихає байдужим спокоєм.

Вже надвечір повернувся до валки Таргітай. Скити обступили юнака й навперейми розпитували його про сарматів. Він розповів, що сарматів він знайшов коло річки. Він помітив їхнє багаття ще здалека і підкрався до них. У сарматів було десять коней і сім душ мисливців. Він навіть підслухав розмову сарматів: вони дійсно примітили слід валки, але про засідку й бійку з скитами не думали. Помітно було, що вони кудись поспішали. Коли зійшло сонце, ватага знялась, подалась униз річкою до броду, а один забаривсь, щоб підстрелити лебедя. Але його самого підстрелив Таргітай.

Таргітай вийняв із торби голову вбитого й показав товаришам. Це була бліда од знекровлення голова ще молодої людини. На лиці в сармата застиг вираз і невимовного жаху й болю.

Греки також підійшли до скитів і подивились на голову й зброю сарматову. Особливу увагу скитів спинило вбрання сарматове. Це була кіраса, обшита платівками з кінського копита. Якби сармат був не голий, а в цій кірасі, ледве чи пощастило б Таргітаєві пробити цю кірасу стрілою, хіба що попав би між платівками.

Рудий згадав, що сармати, крім таких кірас, носять ще довгі, нижчі за коліна, халати, також обшиті платівками, так що вони в цих халатах мусять сидіти на конях, звісивши обидві ноги з одного боку коня. Ця згадка дуже розсмішила скитів.

– Чому б тобі, старий сайгаче, – звернувсь до Діодора Торба-сай, – не їздити так на своїй лошиці? Може б, вона краще йшла під тобою!

– А чом би тобі, молода вонючко, не їздити, звісивши голову під черево свого огиря? Голова в тебе все одно така дурна, що однаково, чи вона зверху стирчатиме, чи теліпатиметься під кінським черевом.

Огризнувсь так Діодор і одійшов од скитів. Відповідь Діодорова видалася дуже влучна скитам. Вони довго сміялись і глузували з Тор-басая, а він чухав потилицю й не знав, що сказати.

– Старий сайгак! – мурмотів він.

Таргітай подарував лебедя Калікратові, і Діодор добре засмажив його над багаттям.

Підбився місяць і осяяв валку та степ попелястим світом. На могилі лежить вартовий скит і дивиться в долину, а коло нього сидить волохатий собака.

ТАБОРИЩЕ

Другого дня почали подибувати дрібні скитські таборища, потім табуни, гурти й отари царської орди, а через три дні валка дійшла до царського таборища. Ще здалека валку зустріла зграя дикої, сірої, як вовки, собачні. Собаки зняли неймовірний галас і почали кидатись на греків. Калікратові здавалось, що вони постягають їх з коней і розірвуть на шмаття. За собаками назустріч валці вибігла ватага скитенят, майже голих, скуйовджених і таких брудних, що їх, як сказав Діодор, «не одмиєш і в десяти водах». Скитенята втихомирили собак, і валка в’їхала в таборище. Це було велике село, де замість будівель стояли шатра й намети, а також чотири – та шестиколісні вози. На возах були зроблені кругловерхі халабуди, обтягнуті шкурами й повстями. З халабуд, як цуценята, виглядала скитська дітвора.

Деякі вози стояли поруч близько, інші далеко один від одного. Коло возів і наметів палало багаття. Коло вогню порались дужі кремезні жінки з суворими обличчями. Над вогнем стояли великі вухаті казани. Пахло димом і вареним м’ясом.

Коло валки зібравсь великий натовп скитів. Усі лізли подивитися на амфори з вином, на греків. Усі кричали, вітали подорожніх, розпитували про подорож. Коли ж Таргітай коротенько розповів про пригоду з сарматською ватагою й показав сарматську кірасу, а потім витяг із торби голову сарматського мисливця – всі кинулись до нього, товкли, штовхали один одного, лізли майже на голову, щоб роздивитися краще.

Греки стояли осторонь, дивились на скитів і не знали, куди подітися.

У натовпі Калікрат помітив високу сиву людину у вбранні, досить одмітнім од скитського. На шиї в старого було намисто з вовчих зубів, а на поясі теліпались два вовчі хвости. Лице його вирізнялось своїм жорстоким суворим поглядом навіть серед цих, не дуже ласкавих облич. Очі блищали, як здалось Калікратові, недобрим вогником. Калікрат спитав про нього в Діодора.

– Це головний ворожбит царського таборища, – відповів Діо-дор, – він, здається, сам родом із сарматів.

Калікрат не зводив очей із ворожбита. Коли Таргітай вийняв голову вбитого й підняв її в гору за волосся, ворожбит витягнув шию й подививсь наперед.

Раптом обличчя його виявило здивування, потім жах, і він кинувся в натовп, став проштовхуватись до Таргітая. Коли Таргітай повернув голову вбитого до нього, він, блідий як крейда вп’явсь очима в мертве лице сармата. Довго дививсь він на нього, а потім підняв голову й глянув повним жагучої ненависти поглядом на Таргітая. Потім вийшов із натовпу й пішов геть, низько схиливши голову.

Рудий гукнув на погоничів, і валка під’їхала до царського шатра. Амфори зняли з возів і віднесли в царське шатро. Грекам одведено було намета недалеко від намету Таргітаєвої родини, і Калікрат, зморений від довгої дороги, поваливсь на волов’ячу шкуру й заснув.

СКАЛЬП

Коли Калікрат прокинувсь, у наметі було зовсім темно. В трикутні двері намету було видко частину неба з останньою смужкою червоної зорі. Калікрат вийшов із намету й підійшов до багаття, що палало біля намету. Коло багаття сидів Діодор у своїй звичайній позі на карачках і варив вечерю. Олександра не було дома. Діодор розповів Калікратові, що царя не було в таборищі: він був на полюванні в плавнях коло Бористену, і через це їм досить довго доведеться пробути в таборищі.

– Ти бачив Таргітая? – спитав Калікрат.

Діодор вишкірив зуби:

– Твого улюбленця? Бачив. Він носиться з сарматською головою, як Персей з головою Ґорґони. Тільки від Медузи кам’янів усяк, хто б не побачив її, а цю, хто не побачить, носа верне. Дивує мене ця хіть вовтузитись з падлом. Таргітай