Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Він ліг під воза і з-за колеса дививсь, як вона поралась коло казана із стравою, як вона, перехилившись набік, носила воду з річки, а під вузькою спідницею рухались міцні клуби дівчини. Йому здавалось, що так можна було б лежати й дивитись усе життя й не надивиться на цю чудову смутну красуню. Він не знав, хто вона й відкіля і як звуть її, а спитати про це матір було чогось соромно. А головне те, що він хотів щось сказати їй і не знав, що саме. Якось, коли не було матері, він зустрів дівчину й спитав її:

– Хто ти така?

Вона зупинилась, схилила голову, наче думаючи, чи сказати, чи ні, а потім подивилась йому в вічі. В саму душу глянули йому великі сумні очі.

– Ти – господар, і не знаєш, хто я? – жорстока сказала дівчина. – Я – невільниця! – І пішла.

– Як звуть тебе, горда дівчино? – тихо спитав Таргітай.

– А звуть мене Горислава, – кинула вона, не обертаючи голови.

Тільки й сказала дівчина, але юнак почув себе так, наче він одбив косяка сарматських коней.

«Горислава… а звуть мене Горислава», – лунало в душі.

І це чуже імення, і голос її співучий та тихий, і неправильна, з чужоземним відтінком мова – все це вабило до себе юнака. Але з цього часу Таргітай помітив, що вона почала наче цуратись його, обминала ще здалека, коли помічала, що він іде назустріч. Таргітай засумував, засмутився й не знав, де подітися. Він брав лука й їхав у степ на полювання. Раніш було, коли йому щастило встрелити лебедя або гусака на льоту, він радів, як мале хлоп’я; тепер йому було це байдуже.

Якось, повертаючись уночі з полювання, він побачив якусь постать, що, спершись на воза, стояла коло дороги. Було темно, і не можна було добре роздивитися, хто це, але він почував, що це Гори-слава. Він спинив коня й тихо спитав:

– Хто це?

Постать не ворухнулась. Таргітай зліз із коня й знову тихо спитав:

– Це ти, Гориславо?

Він підійшов до дівчини й узяв її за руку. Вона не відняла руки й сказала:

– Чого тобі треба від мене, сколоте? Чого ти стежиш за мною, як вовк за сайгаком? Хіба з тебе мало сколотських дівчат? Чи ти хочеш зробити зі мною те, що робили ти та твої товариші з дівчатами та жінками по містах наших? Цього не буде, сколоте! Краще смерть!

Вона спокійно вийняла свою руку з руки Таргітая й пішла до намету. Він хотів зупинити її, сказати їй, що його не було в поході, що він підчас походу був хворий, що за неї він уб’є кожного, хто навіть гидко подумає про неї, тощо… що він радий життя віддати за неї… Але нічого не сказав скит, не йшли чогось слова на язик. Він пригадав розмови, що точилися серед скитського юнацтва після походу на землі Гориславиного народу. Він тоді дійсно був хворий і випадково не брав участи в поході. Коли скити повернулися з походу, почалося, як це завжди буває у скитів, пияцтво. П’яні товариші Таргітая чванились і похвалялись між іншим тим, які наруги й насильства чинили вони над жінками та дівчатами ворогів, а він, хворий ще, з жагучими очима слухав їх і жалкував, що його не було з ними. Так завжди було в походах, це було право переможця, але тепер у душі скита заворушилось щось досі невідоме йому, привиділося йому, що й над Гориславою міг зробити насильство, хоч би той самий Торба-сай, побратим Таргітаїв, і дика, незрозуміла злість закипіла в дику-новій душі до своїх товаришів.

Але це було не довго: він ще досі почував на руці своїй теплий слід руки Горислави. Це почуття було таке гостре й таке солодке, що він навіть підніс руку свою до очей і подививсь на долоню при світлі зір, наче на ній можна було що бачити.

Він знов поїхав у степ, пустив коня пастись, а сам ліг горілиць на могилі й дививсь на небо. Небо було ясне й зоряне. Нічні таємничі звуки тремтіли в повітрі. Пугач пролетів над могилою; холодком повіяло на Таргітая від волохатого пташиного крила. Здалека було чути тупотіння диких коней: то бог-степовик гонив свої табуни. Тар-гітай знав, що це був злий бог.

Коли він сердивсь на сколотів, він насилав своїх дужих злих оги-рів на сколотські табуни, і вони відбивали й одводили в степ кобилиць. На річці тріскотіли й шепотіли очерети. Іноді в тишу ночі вривалося то крик дикої качки, то ячання лебедів. Таргітай знав, що це бог-водяник бреде очеретами й лічить своїх птахів.

Але тепер Таргітай не боявсь нічого. В думках він усе ще тримав теплу руку дівчини й жалкував, що не сказав їй про те, що було на серці.

ЦАР

Нарешті приїхав цар і з ними Таргітаїв батько. Батько був кремезний, дужий, середніх літ скит, з шрамом через увесь лоб і ніс, з молодими гострими очима. Він уже все знав про Таргітая й сарматську голову: йому ще в дорозі розповіли про це скити, що поїхали зустрічати царя. Він був дуже радий за такого сина.

– Чув, чув, – сказав він, поклавши Таргітаєві на плече руку з ласкавою усмішкою на суворому обличчі. – Я знав, що в мене росте юнак, а не баба. Бери сарматську голову й ходім до царя, він хоче тебе бачити.

Коло царського шатра стояли два вартові скити з списами в руках. Один із них був Торбасай, другий – якийсь чорнявий юнак. Торбасай, побачивши побратима, усміхнувся очима, схрестив свого списа з списом чорнявого вартового й запитав про перепустку. Батько сказав, і вони увійшли в шатро.

Таргітай ще ніколи не був у царському шатрі, і, коли очі його звикли до сутіні, що була в шатрі, розкіш помешкання дуже вразила юнака. Стінки шатра позавішувані були перськими килимами й шкурами якихсь невідомих Таргітаєві звірів із жовтими й чорними смугами. На килимах висіла оброблена золотом зброя. По кутках стояли великі грецькі амфори. Над царевим ліжком висіла розіп’ята людська шкура. Таргітай знав, що шкура ця була з князя Буй-Тура, якого цар переміг на герці. Над шкурою висів скальп із чорним довгим волоссям і на ремінці чаша, зроблена з черепа Буй-Тура, вправлена в золото. В шатрі було досить багато