Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Знову пролунала треля далекого свистіння, але з іншим, спокійним відтінком. Скити заспокоїлись. Рудий покликав Торбасая, щось сказав йому, і той, знявши пута з коня, скочив на нього й помчав на кручу до вартового. Хвилин за десять він повернувсь і сказав, що небезпеки нема ніякої, а вартовий свистів тому, що побачив на морі судно.

Клістен, Калікрат, Рудий і ще два-три скити побігли до кручі. Перший збіг на кручу Калікрат, за ним скити; останній зліз Клістен. Він засапавсь і важко дихав од швидкої ходи. Юрба скитів стояла на кручі, а серед них сидів на коні високий уродливий юнак і, простягнувши праву руку, показував на море. Клістен мимоволі задививсь на гарне, енергійне обличчя скита, а потім перевів погляд на море, куди показував вартовий. Але скільки не придивлялись Клістен та Калікрат, вони не бачили нічого, крім синього обрію, що темною смугою відділяв море від неба.

– Де ж судно? – спитав Клістен.

– Ось! – тикнув пальцем Рудий у тому напрямі, куди показував і вартовий.

Але минула мало не година, поки Калікрат, а потім і Клістен побачили на синьому тлі обрію маленький гострячок щогли й невеличкий шматок вітрила.

Скити й греки пішли до табору, і тільки скитський вартовий, як статуя, повернувшись спиною до моря, нерухомо стояв на високій степовій могилі й дивився на білі, блискучі хвилі тирси.

Сонце вже зайшло, коли судно підійшло до берега. На море й степ лягла вечірня сутінь. Вітер ущух. Тремтять вечірні звуки степу й моря. Море хлюпотить і тихо шурхає піском і камінням. І обережно, і ніжно кличе до себе перепелиця із степу. Жагуче відгукуються до неї в травах перепели.

Зграя лебедів, витягнувши довгі шиї, пролетіли понад берегом і знизились в очеретах річки. Червоним огником спалахує багаття в скитському таборі. Дим здіймається вгору й легким серпанком розпливається в повітрі. Скити ведуть напувати коні до річки, і над річкою стоять невиразні крики й гомін і голосне іржання коней.

ГРЕК ОЛЕКСАНДЕР

У греків також палає багаття. Коло вогню сидить Олександер, що прибув на судні з Пантікапеї, а круг нього сидять і лежать люди з факторії й частина невеличкої команди судна.

Олександер – людина років сорока з суворим виголеним обличчям. Коли він балакає, ніс якось нависає на губи і очі блищать з-під густих брів. Він балакає хрипливим, дужим голосом з великим завзяттям, жестикулює дужими руками, а греки дивляться йому в вічі й рот і намагаються не проґавити жодного слова з його розмови.

– Пантікапея, – голосно розповідає він, і обличчя його набуває гордого вигляду, – посилає цього року п’ять атлетів до Олімпії. Я бачив їх на стадіоні. Що за здоровий, дужий народ! Таких молодців ще ніколи не посилала Пантікапея. Це мені сказав наш гімназіярх Кле-арх. І я так думаю, сказав я, і маю надію, що вони повернуться з Олімпії з лавровими вінками. Коли чую, щось сичить позаду: «повернуться ваші сопляки з Олімпії, як побиті собаки». Обертаюсь, а це кривий спартанець Лізандр. Ти його знаєш, Клістене, це той, що завжди пирхає, як балакає. Так і сказав, сучий син: «як побиті собаки». Ми з Клеархом до нього. – «Чому це так? – питаємо, – кривий лакедемонський собако?» – «Тому, – каже мені, – пантікапейський крамарю, що їм треба раніше пополамати очеретів та скупатись в Ероті». Ач, куди закинув спартанська свиня. Цебто їм треба бути спартанцями! – «А Мілон із Кротону9, – каже Клеарх, – не нам’яв шиї вашим лакедемонянам минулої олімпіяди?» – «Мілон з Кротону? – каже, – йому тільки биків тягати. Діждеться він, що його самого, як бика, наші хлопці візьмуть на налигача». – Тут я не вдержавсь. – «Мовчи, – кажу, – спартанський кнуре». Та до нього. Добре, що розвели нас, а то б я, присягаюсь Гермесом, показав цьому октоподові пантікапейського крамаря.

Далі він казав про те, що в метрополії аристократія знову підвела голову, що іонійські й дорійські колонії досі під владою тиранів.

– Чого зажурився, Діодоре? – раптом звернувся він до кухаря, що понуро сидів, схиливши голову. – Я привіз тобі приємну новину: нитку життя твого приятеля тирана Полікрата вже перерізала Парка10. Евменіди11 заманили його в лабети перського сатрапа і той розіп’яв його на хресті.

Але Діодор нічого не відповів на це; він, як і раніш, сидів мовчки, тільки нижче похилив свою лису голову. Думки його дуже далеко. Привидівся йому великий, залитий сонцем стадіон Олімпії. Юрба голих могутніх атлетів біжить по блискучому піску арени. Повітря летить назустріч і забиває дух. Попереду всіх біжить молодий стрункий юнак. Ось він підбігає до трибуни, до суддів. Амфітеатр гуде й реве тисячами голосів. Гетери12 кидають йому під ноги троянди й лілеї.

– Самос попереду! Хай живе Самос! Вінок самосцеві.

Невже це було? Невже це він, Діодор із Самосу, не старий лисий кухар, а молодий стрункий атлет?.. Діодор майже не чув того, про що балакали греки. Він повеселішав тільки тоді, як Олександер звелів принести вина і чарка з мілетським вином закружляла по руках.

Діодор якось швидко сп’янів і став балакучий. Він заспівав само-ських пісень, декламував Гомера, і всіх дуже здивувало те, що простий кухар так добре співає і знає майже всю Іліяду напам’ять. Потім він заплакав старими, п’яними сльозами, заспівав якоїсь пісні про вигнанців із рідного краю, раптом обірвав її, заспівав мілетської сороміцької пісні, вилаяв Гомера старим брехуном і чогось погрозив кулаком у бік скитського табору. Потім, хитаючись, пішов геть од компанії і звалився на пісок.

– Підтоптався старий, а орел був! – сказав йому вслід Олек-сандер.

Згодом розійшлась і компанія, тільки Олександер та Клістен довго ще сиділи біля багаття, балакаючи про діла факторії й контори та про подорож до Скитії. З Олександром мусили їхати Діодор, як добрий знавець звичаїв і мови скитської, та Калікрат, що відпросивсь до Скитії в Клістена.

СТЕП

Другого дня вранці вантажили вино з судна на байдак, а з байдака на берег. З цим було багато мороки. Вино було в дванадцяти великих амфорах, і більш як дві амфори не вміщувалось у байдаці. Судно ж, через те, що вода була неглибока, досить далеко стояло від берега. Люди скінчили роботу перед самим обідом. Скити підкотили вози до берегового піску й навантажили їх амфорами.

Греки помолились Гермесові, пообідали, випили на щасливу путь.

Валка відійшла