Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

Калікрат, побачивши Таргітая, привітно усміхнувсь і непомітно кивнув йому головою.

Грек Олександер стояв перед царем і щось казав йому, прикладаючи до грудей праву руку. Позаду його стояв Діодор. Він тримав у руках невеличку золоту вазу. Олександер узяв вазу і, нахилившись майже до землі, подав її цареві. Цар лежав на ліжку, вкритому турячою шкурою. Права нога його була перев’язана й лежала на килимовій подушці. На полюванні тур буцнув його рогом у ногу й поранив її, але з царем був знаний ворожбит; він замовив кров і засипав рану землею.

Цар був не стара ще людина з владним, красивим, але жорстоким лицем. Він узяв вазу з рук грека й почав розглядати її; раптом очі йому заблищали радістю.

– Аксаю, – звернувсь він до Таргітаєвого батька, – ти пам’ятаєш мій герць із Буй-Туром? Подивись, – показав він барельєфа на вазі. – Ось я, а ось Буй-Тур лежить, а в грудях у нього стирчить стріла, якою почастував я його. Як добре вироблено. Які майстри ці елліни! Що хочеш ти, крамарю, за цей глек? – глянув він на Олександра.

Хитрий грек знов уклонився майже до землі й сказав, що це подарунок цареві від Пантікапейської контори, і контора просить царя дозволити збудувати ще три факторії на березі моря у володіннях царя.

– Добре, – сказав цар, – а за вино дамо тобі не п’ятнадцять невільників, як просиш ти, а тридцять.

Олександер подякував цареві, вклонився ще раз і радий одійшов набік. Ваза пішла по руках. Усі розглядали її й дивувалися на гарну роботу грецького майстра.

Цар заплющив очі. Згадки про минуле зароїлися йому в голові.

– Пам’ятаєш, Аксаю, – звернувся він знову до Таргітаєвого батька, наче коло нього не було нікого, крім Аксая, – як колись ми шарпали перські міста. Яких дівчат ми приводили в кочовище! А наші баби сичали, як гадюки. Ха, ха! Там була, ти пам’ятаєш, Аксаю, одна з блакитними, як волошки, очима. Забув, як її звали. Пручалась довго вона, але я примусив однак її пити з черепа власного батька. Вона, дурна, зарізалась, коли я продав її крамареві. А та чорнява князівна. Чудні ці дівчата: вона кинулась із кручі по тому, як я віддав її побавитись хлопцям. Хлопці… Тоді були хлопці, а тепер що за юнацтво? Баби!.. Ось ми були орли, правда, Аксаю?

– І тепер знайдуться орлята, царю! – Батько штовхнув Таргітая до царя. – Покажи, синку, цареві дурну сарматську голову.

– А, це твій син, Аксаю… Ну покажи, що в твоїй торбі, юначе!

Таргітай вивалив із торби обідрану голову сармата. Важким смородом трупа тхнуло від голови.

– А, сарматське падло! – з ненавистю заскреготів зубами цар, розглядаючи голову. – Доберусь таки я колись до вашої смердючої орди. Слухай, юначе, – звернувсь він до Таргітая, що нерухомо стояв перед ним, – ти вподобавсь мені. Ти правду сказав, Аксаю, що не перевелись ще орли серед моїх сколотів. З цього часу, юначе, ти доглядатимеш мої коні. Ну, іди. Стій! – вернув він грімким голосом Таргітая. – Що ж я не бачив тебе після походу восени? Хіба ти не пив із чаші переможців? Чом ти тоді не приніс до мене ворожої голови?

– Він був хворий, царю! – відповів за сина Аксай. – Але й хворий рвавсь у похід, ледве вдержали його на ліжку.

– А, хворий… Ну, іди!

Олександер радий повертавсь до свого намету. Він одібрав двадцять дужих невільників і десять найкращих невільниць. Він тільки й балакав про те, яка гарна людина цар, як він розуміє користь свого краю; хвалив за те, що цар хоч і варвар, а не цурається еллінів, і через те він і контора матимуть великі прибутки.

– Ти помітив, Діодоре, як зрадів цар, побачивши вазу? Він варвар, а як розуміє мистецтво! Він добре оцінував роботу майстра й зрозумів мистецтво зробленого барельєфу. З такою людиною можна робити діло. Завтра попрошу в нього охорону, й сунемо з невільниками до Меотійського болота16, а потім і додому в Пантіка-пею. Ось як треба робити діла, кухарю! – вдарив він по плечу Діодора.

Діодор пішов мовчки й усміхавсь своїми шкапинячими зубами. Він добре знав і Олександра, і скитів, і через це іронічно слухав крамареву балачку.

– Ти дуже рано зрадів, Олександре, – сказав він. – Не так скоро, як думаєш ти, ми виберемося з таборища. Охорону цар тобі дасть, але не завтра й не післязавтра: хіба ти не знаєш, що через тиждень скити святкують празник свого бога війни, і жоден скит не піде в подорож, поки не одсвяткували цього свята. Що ж до того, що цар начебто розуміє мистецтво й оцінив красу барельєфа, то мені здається, що тут діло не в розумінні мистецтва: на барельєфі показано, як він убив Буй-Тура. Ти ж і сам це добре розумієш, Олександре. Ну що, як на барельєфі було б виліплено, наприклад, те, як він тікав од сарматів, коли вони, пам’ятаєш, застукали його коло моря? Оцінив би він тоді барельєфа й подарував би тобі ще п’ятнадцять невільників?

Калікрат засміявся, засміявся й Олександер.

– Це правда, Діодоре! Дурний був би я, коли б підніс цареві барельєфа, що нагадав би йому про його нещасну пригоду коло моря. Але хай провалиться в тартар їхнє святкування Арея! Невже ми через нього не виберемось скоро з таборища?

Сталося так, як казав Діодор; Олександер увечері повернувся від царя злий, як собака. Він уже лаяв скитів і царя, обзивав його скитським октоподом, лаяв святого скитського Арея й бажав, щоб іржавий меч Арея поперерізував горла й цареві, й усім скитам укупі. Річ була в тім, що цар категорично відмовивсь дати людей для охорони греків і невільників у степу.

Діодор байдужно поставився до цієї звістки, бо він не мав ні власної оселі в Пантікапеї, ні власної родини. Чи тепер їхати додому, чи через тиждень, йому було однаково.

Калікрат, навпаки, був радий: йому хотілося подивитися на свято скитського бога війни.

ГОРИСЛАВА

Таргітай вийшов од царя з якоюсь порожньою головою: він не знав, чи радіти йому від того, що його призначено доглядати царські коні, чи ні.

Доглядати коні царські була дуже велика шана для кожного скита. Він і в поході, і на полюванні, і в таборищі, і завжди був на очах у царя, і Таргітаєві заздрило все юнацтво таборища, але тепер Таргітаєві це було байдужно: іншої думки, як