Емілі з Місячного Серпа - Люсі Мод Монтгомері

— Ну, звісно. Ти воліла б сандаликів, зітканих з місячного проміння. Зіронько, ти зовні не схожа на свого тата, але нагадуєш його внутрішніми рисами. Чи, може, ти вдалася у свою маму? Ніколи її не бачив.

Емілі посміхнулася. В ній раптом озвалося почуття гумору.

— Ні, — заперечила. — Від мами в мене лише усміх та вії. А чоло — татове, очі й волосся — моєї бабці зі Старів, ніс — дядька Джорджа, руки — тітки Ненсі, лікті — кузини Сузанни, ноги — прабабці з Мурреїв, а брови — дідуся Муррея.

Дін Пріст голосно засміявся.

— Жива мішанка, та й годі. Як і всі ми, зрештою. Одначе душу маєш свою, власну — за це ручаюся.

— Ох, як добре, що я вас люблю! — поривно вигукнула Емілі. — Адже це нестерпне почуття — не любити людину, яка врятувала тобі життя. І я зовсім не журюся, що це вчинили саме ви.

— Добре! Бо знаєш, віднині твоє життя належить мені. Я врятував тебе, отже, ти є моєю власністю. І не забувай про це ніколи.

В душі Емілі закипів бунт. Думка про те, що її життя має належати будь-кому іншому, опріч неї самої, не припала їй до смаку. Вона була рішуче проти того, щоб трактувати питання в такий спосіб, — навіть із боку людини настільки їй симпатичної, як Дін Пріст. А сам Дін пильно стежив за її німими реакціями. Все зрозумів і посміхнувся.

— Це не дуже тобі сподобалося, так? Бачиш-но, людина завжди спокутує всі події у своєму житті, що виходять за межі буденності. От, наприклад, через подію сьогоднішню ти втратила свободу. Ні більше, ні менше.

Парубок сміявся. Жартував — річ ясна, — та Емілі почувалася досить ніяково. Зірвала придорожну квітку, кинула її на землю і столочила. Дін приглядався до неї, потішений. Коли дивився на Емілі, очі його світилися ніжністю.

— Ти виняткова особа. Ти незалежна душа. Ми будемо друзями, ми вже друзі. Завтра завітаю до Попового Ставу — прочитати те, що написала про Каролін та мою вельмишановну тітоньку. Я певен, що буду захоплений. А все ж надалі не забрідай у місця, геть віддалені від будь-якої цивілізації. Надобраніч, моя світанкова Зіронько.

Він дивився їй услід, аж доки не зникла з очей.

— Що за дитина! — шепотів до самого себе. — Повік не забуду її погляду, як лежала на тій смертоносній скелі — нещасне, перелякане створіння. Ще ніколи не зустрічав істоти, настільки виповненої радістю життя. Так, це справжня дочка Дугласа Стара — плоть від плоті! — чоловіка, що єдиний не величав мене горбанем.

Дін нахилися й підніс потоптану Емілі квітку. Вернувшись додому, він умістив зім’яті пелюстки між аркушами давнього тому поезій, там, де на певній сторінці червоним олівцем було відзначено двовірш:

Уперше від смерті батька Емілі спілкувалася з другом, який розумів її цілковито й поділяв її бачення світу. Таким другом виявився Дін Пріст. Любити легко; це почуття, як подумати, є занадто буденним, пересічним; але розуміння… О, це рідкісне явище! Цілими днями вони блукали околицями Попового Ставу, користуючись тим, що стояла прегарна серпнева погода, розмовляли про чудесне та вічне й насолоджувалися «одвічною красою природи», про що так проникливо й натхненно пише Вордсворт.

Емілі познайомила Діна зі своїми поезіями та «описами» в щоденнику. Нічого не втаїла! Він перечитав її тексти з усією поважністю і, подібно до батька, висловив кілька критичних зауваг, які анітрохи її не уразили, бо зрозуміла, що вони слушні.

— Дякуючи тобі, я знову вірю в добрих чарівниць, — мовив Дін, — а це означає повернення юності. Доки людина вірить у добрих чарівниць, доти старість їй не загрожує.

— А я сама не можу в них повірити, — зізналася Емілі. — А так би хотіла!

— Однак ти сама є доброю чарівницею, інакше не жити б тобі у країні чудес. Ти знаєш, до тієї країни не можна купити квиток. Або самі чародійки вручають паспорт Країни, або не матимеш його ніколи.

— Країна чудес. І вираз чудесний! — мовила Емілі, геть замріяна.

— Так, — підтвердив Дін, — бо означає те, за чим тужить людське серце.

Коли він говорив до неї, Емілі переживала відчуття, наче її власні мрії та приховані надії відбивалися в його словах, і то з особливою, неповторною чарівністю. Якщо Дін і був циніком, то перед Емілі він приховував свій цинізм. Проте ні: в її товаристві таки не був циніком, навіть у глибині душі, — знову ставав простодушним хлопцем із нескаламученим, чистим баченням світу природного і духовного. А вона любила його саме за ті світи, що їх щедрою думкою розгортав перед нею.

До того ж, умів бути таким веселим, таким несподівано потішним. Щоб її розсмішити, оповідав анекдотики. А ще — дивовижні прадавні легенди про забутих богів, про двірські церемонії та бали, про королівські заручини тощо. Здавалося, він знав історію всіх країн та народів, і не за підручниками, а як самовидець. Оповідав про всякі події в надзвичайно яскравих виразах. Коли говорив, скажімо, про стародавні Афіни, то Емілі, захоплено слухаючи, водночас думала про те, якого величезного значення набуває влучний вибір слів та зворотів для оповіді й творення образу. Любила згадувати про Рим як «місто на семи пагорбах». Дін знав Рим і Афіни, мовби свої п’ять пальців; де він тільки не бував!

— Не знаю людини, що говорила би так, як ви. Лише в книжках зустрічаю подібні вислови, — зауважила Емілі.