Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Ти, звичайно, не такий?
— Уяви собі.
— І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?
— Ну, як сказати…
— А я — трава чи м’ясо?
— Ти над цим. Над усе.
— їжа богів?
— Можна сказати й так.
— Почув би це мій морський майор!
— Пробач. Це хто?
— Ну, хто, хто? Мій чоловік!
— Ти мені про нього ще нічого…
— Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?
— Хомухін ніщо.
— Чому ти так думаєш?
— У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…
— Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?
— А в нього баранячі очі!
— Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?
— Не знаю і не хочу знати!
— Але ж це наше життя!
— Яке життя? Імітація. Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.
— Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?
— Я знаю, що таке ти.
— І що ж це таке?
— Це знада, зваба і згуба.
— Тебе слід було б перейменувати, якось на «З», — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?
— А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає «ліворукий», а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.
— Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.
— Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…
— Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?
Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.
Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.
— О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!
Він став чарівником, магом, великим чудотворцем, він володів космічними силами і необмеженою владою над усім сущим, над часом і простором, він зупинив час і знищив простір, і тепер залізний нічний поїзд безсило й безпорадно кружляв в енергетичному кільці між сонними містами і сонними водами, поїзд ще був залізний, і ці двоє в ньому ставали залізними і самознищувалися в залізі, опинившись всередині самих себе, в самому центрі внутрішнього стану, непевності, розгубленості, запаморочення, і вже
